Ще одна можливість для щастя

Останній шанс на щастя

Соломія прокинулася в дивному стані. Сьогодні їй виповнилося вісімнадцять. Серце співало, немов передчуваючи диво, а найбільше їй хотілося персня — тоненького, з крихітним діамантом.

— З днем народження, донечко! — у кімнату увійшли батьки. Мати тримала в долоні маленьку коробочку, а тато сяяв від щастя.

Соломія схопила подарунок, відкрила його і, затамувавши подих, наділа перстень на палець.

— Він чарівний… Дякую! Але ж він, мабуть, дуже дорогий…

— Ти в нас одна, Соломійко. На такий день нічого не шкода, — усміхнувся батько.

— І це ще не все, — підморгнула мати. — Ми з татом вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули, їдемо на море. Валізи вже в авто!

Соломія ледве вірила у таке щастя. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздритимуть — особливо Марічка, яка завжди хвалилася своїми подорожами.

Дощ за вікном уже стих, коли родина виїхала з міста. На трасі було багато машин. Соломія дивилася у вікно, мріючи про те, як повернеться засмаглою та щасливою…

А потім — темрява.

Вона отямилася у білій палаті. Все тіло боліло, кожен рух відчувався як ножове поранення. Коло неї схилилася жінка у халаті, підкладаючи подушку.

— Спокійно, дівчинко… Не рухайся. Зараз покличу лікаря.

Соломія з болем спробувала підвестись. І тут — жах.

— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!

Лікар у окулярах сів поряд. Його голос був спокійним і твердим.

— Соломіє… Стався страшний випадок. Ваше авто зіткнулося з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.

Світ розвалився. Не біль — порожнеча. Соломія не вірила. Ні, її тато завжди їздив обережно…

Але слова лікаря виявилися правдою.

Дні минали. Соломія лежала під крапельницями, і кожного разу, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля неї і тихо промовив:

— Соломіє… ти перенесла дві важкі операції. Ми тебе врятували. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…

Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.

Після лікарні виявилося: з рідних — лише бабуся по батькові, та й та живе в закинутій гуцульській хатинці, хвора та сама. З близьких — лише подруга Марічка, та й та, здавалося, приходила лише з почуття обов’язку. Іноді з нею був хлопець на ім’я Тарас, з яким вони гуляли в парку. Але незабаром він зник.

А одного разу Марічка прийшла не одна — з Остапом. Він одразу помітив Соломію. Її мовчазність, сумний погляд. Та почувши про трагедію, захотів стати їй опорою.

Він почав приходити частіше. Іноді без Марічки. Гуляли удвох. Соломія оживала. Вперше за довгий час сміялась. Та боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити.

— Марічко… Пробач, якщо ти через Остапа засмутилася…

— А ти, якщо я образилась, кинеш його? — холодно посміхнулась та.

Соломія збентежилась:

— Ну що ти, я… просто не хочу втратити тебе.

Марічка кивнула, але в очах у неї блиснуло щось зле.

— Ця каліка… А Остап ще й віриться. Я б їх ніколи не знайомила, знай я, чим усе закінчиться…

Остап же ніби не бачив шрамів Соломії. Він дивився лише в її очі. Носив квіти. Казав, як сильно її кохає.

І Соломія розквітала. Та страх не відпускав. Одного разу вона вирішила зізнатись Марічці:

— Лікар сказав… що я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…

— Звісно, скажи, — зі штучною турботою кивнула Марічка. — Він має право знати…

У дійсності Марічка одразу побігла до Остапа. Розповіла все — у своєму стилі.

— Соломія не зможе народити. Не знаю, чи скаже вона сама… але ти мусиш розуміти, з ким зв’язуєшся.

Остап мовчав. Дивився на неї довго. Потім сказав одніє:

— Дякую. Більше нічого не кажи.

І пішов.

Соломія чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збираючись із духом.

Коли він увійшов, вона прошептала з тремтінням:

— Мені треба щось тобі сказати…

Він підійшов і обійняв:

— Не треба. Я все знаю. І кохаю тебе. Все одно.

Вона навіть не встигла запитати, звідки. Важливо було одне — він поруч.

Весілля було скромним, але щасливим. А потім одного дня він промовив:

— Давай візьмемо дитину з дитбудинку?

Вона розплакалася. Це було її порятунком.

Так у них з’явилася Олесенька.

Дівчинка росла улюбленицею. Соломія пестила її без міри. Все — найкраще. А коли Оля пішла до школи, Остап почав хвилюватись.

— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Маніпулює тобою…

— Усі дівчата фарбуються, — відмахувалась Соломія. — Не чіпляйся.

Оля хитрила. Ховала телефон, робила вигляд, що вчить уроки. Батька дратувала її брехня.

— Вона тебе обманює. Ти не бачиш?

— Я вірю своїй дОлесенька стояла біля вікна, дивлячись, як вечірнє сонце заливає Київ золотом, і раптом згадала, як колись давно, ще маленькою, чула від мами слова: “Кохання — це єдине, що справді може врятувати”.