Судові баталії з рідним сином і вигнання з дому

Оля прокинулася від гуркоту. Знову. Щось летіло, вдарялось, розбивалось. Годинник показував шосту ранку. Неділя, бісова. Єдиний день, коли можна було поспати хоча б до сьомої.

— Мамо! — ревли Микола з кухні. — Де моя чашка? Ти знову все переклала!

П’ятдесят два роки. Вона підвелася з ліжка, накинула халат. У дзеркалі — втомлене обличчя жінки, яка забула, коли востаннє висипалася. Сивина з відрослим корінням, під очима синці. Коли вона так постаріла?

— Іду, іду, — пробурмотіла вона і поплелася до кухні.

Микола стояв посеред розгрому. На підлозі валялися уламки тарілки, мабуть, тієї самої, яку він шмагав у пошуках своєї «найдорожчої» чашки. Двадцять п’ять років, метр вісімдесят, широкі плечі. А поводиться як розпещена дитина.

— Ось твоя чашка, — Оля дістала з сушарки синю чашку з написом «Найкращий син».

Купила колись, років сім тому. Тоді ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити по-людськи. Тепер цей напис здавався глузуванням.

— І чому ти її туди поставила? Я ж казав — моя чашка має стояти на столі!

— Миколо, я вимила посуд перед сном…

— Не Миколо! Микола! Скільки можна повторювати!

Він вихопив чашку з її рук, плеснув туди застиглий чай із чайника. Оля дивилася на уламки та думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.

— Мам, що трапилося? — у дверях з’явилася Даринка. Тоненька, тендітна, у старенькій піжамці. Дев’ятнадцять, а виглядає на шістнадцять. Вчиться на педагога, мріє працювати з дітьми. Якщо достудіює. Якщо витримає цю атмосферу вдома.

— Нічого, доню. Тарілка розбилась.

— Сама розбилася, так? — хмикнув Микола. — Сама взяла й упала.

Даринка мовчки взяла мітлу й почала змітати уламки. Звично, спокійно. Ніби розбита посудина зранку — норма.

— Не чіпай! — гаркнув Микола. — Я тебе не просив прибирати!

— А хто буде? — тихо запитала Даринка.

— Не твоя справа!

Оля сіла за стіл, схилила голову на руки. Боже, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, ці скандали, цю… війну у власній хаті?

Десять років тому вмер Віталій. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, просто не захотів більше жити у цьому божевільному світі. Тоді Микола ще навчався у технікумі. Правда, через півроку кинув. Сказав — не подобається. Влаштувався в магазин — відпрацював два тижні. Пішов, бо «начальник — дурень». Потім будмайданчик — теПроходив місяць за місяцем, але тепер у їхньому домі нарешті було тихо, і Оля вперше за багато років почувала себе вільною.