Світ, який я створив, розвалився, щойно мені виповнилося 34.

Мій маленький, але такий обжитий та затишний світ обвалився, коли мені виповнилося 34 роки. Ще вчора здавалося, що все було: затишне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало обманом і піском, що просівається крізь пальці. Чоловік сам подав на розлучення, продовжуючи жити зі мною під одним дахом, усміхатися мені й дітям за вечерею, а потім просто прийшло листом його позовна заява і повістка із призначеною датою.

— Давно хотів тобі сказати, — ніяковів колись найрідніший для мене чоловік, — так буде краще. Я втомився брехати.

— Куди ти тепер підеш, — плакала мама, дізнавшись, що ми з Колею розлучаємося, — кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без дому? У мене живе батько і твоя молодша сестра.

Мамині плачі про мою гірку долю переривалися найжахливішими епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не утримала, треба було боротися за сім’ю. А за що було боротися? І з ким? У нас до сьогодні все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштову скриньку.

— Було б об що плакати! — прогарчав дідусь зі свого інвалідного візка, — Не війна ж, чай! Ай, знайшли горе. Справитесь, онук підріс уже, не пропадете.

Але поки я не розуміла, як позбутися проблем, що звалилися на мене.

— Не варто тобі працювати, — сказав чоловік 3 роки тому, коли мене з 4-річним сином вдруге виписали зі стаціонару, — не на сад йде наш син, сиди вдома, виховуй. Хоча б поки до школи не піде.

І я сиділа, виховувала сина, водила на гуртки і в музичну школу старшу дочку Оленку. І ось тепер син пішов до школи, дочці скоро 15 років, роботи немає і квартиру, яка належала чоловікові ще до шлюбу, я маю звільнити через тиждень.

— У тебе є бабусин дім, — сказав Коля, — речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пральну машину, холодильник і все інше. Ой, дякую тобі, великодушний мій чоловік. Звичайно заберу. І холодильник, і пральну машину. Тільки навіщо мені пральна машина в старому будинку без водопроводу та з пічкою? Бо за 4 роки після того, як цей будиночок перейшов мені від покійної бабусі, ти відмовлявся там щось робити, кажучи, що у нас є облаштована квартира, а будинок у приватному секторі — просто дача. Дача, в якій мені тепер належить жити. З дітьми.

— Фу, сирістю пахне, — Оленка скривилась, заходячи в дім, — я не хочу тут жити, я хочу додому. А Коля швиденько зник, щоб не пояснювати дочці, що це тепер і є її дім. Через тиждень, прийшовши зі школи, Оленка почала поспіхом пакувати свої речі в пакети і сумки.

— Я маю право обирати, — запально вигукнула вона, — я житиму з татом, я не хочу тут вовтузитися з дровами і тазиками. Ти не змогла утримати батька, чому я маю страждати?

Дочку я не втримувала, а маленький Мишко притулився до мене, мов нахохлений горобець, і просто міцніше обійняв мене своїми ще дуже слабкими руками. Як ми з сином пережили першу зиму у старенькому будинку?

Як розповісти, що я вставала о 2 годині ночі й знову йшла топити піч, щоб при пробудженні Мишка було тепло. А Мишко після школи старанно складав у сінях купу мерзлих дров, щоб вони зігрілися і відтанули до вечора, коли прийде час знову топити піч.

Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатах удвох з сином, щоб влаштувати «банний» день? Як розповісти про те, що аліменти мені не належали, а касиру в найближчому магазині платили зовсім не стільки, скільки обіцяли? Як розповісти про звинувачення мами:

— Від тебе рідна дочка втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся повернути її? Та що ти за мати така. Глянь, він і Мишка у тебе відсудить.

— Ніхто мене не відсудить, — хмурив брови мій не по роках серйозний син, — нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Оленкою я в школі бачусь.

А через рік сталося диво! Мій будинок потрапив у зону відселення через збудовану поруч школу. Міська влада знайшла спосіб дати нам квартири, щоб у новобудови був великий двір та спортивний майданчик. А будинок у нас був невибагливий, а по метражу вистачило на двокімнатну.

— Мамо, — зателефонувала Оленка, — можна я до вас перейду.

— Звичайно переходь, донька, — просто відповіла я.

І знову мама та подруги дорікали мені за м’якотілість.

— Обрала татуся, так і хай би з ним жила. Що, не солодко стало? А у мами квартира нова, можна знову жити і не сумувати?

Оленка увійшла з сумками, зніяковіла і низько опустила голову. А потім просто розплакалася на порозі. Всхлипувала і беззвучно шепотіла:

— Я думала… він казав, а сам зрадник… невже всі вони такі? У них скандали щодня. А я винна. І сестра маленька весь час плаче. А вона все рахує, хто з нас скільки разів посуд помив. І кричить потім, що я багато їм. І тато, ну що це за чоловік, він за мене жодного разу не заступився… мамою її називати. Яка вона мама?

Я втішала свою юну доньку, яка вперше зіткнулася зі зрадою найближчої людини, просто гладила її по волоссю, перечікуючи цей дощ з дитячих сліз. Так ми й сиділи на підлозі в передпокої серед сумок, які приніс до моїх дверей колишній чоловік, не побажавши навіть зайти і побачити власного сина.

— Мамо, — дочка підняла на мене спухле від сліз і зовсім ще дитяче личко, — невже вони всі завжди так? Невже хороших не буває?

І тут Мишко наважився підійти до нашого жіночого водоспаду, що загрожував затопити сусідів знизу. Він обійняв нас обох одразу, наскільки вистачило у восьмирічного хлопчика розмаху рук.

— Кажеш, немає справжніх чоловіків? — питаю дочку, — Ну, одного-то я точно знаю!

А наш єдиний хлопець лише хмикнув і зосереджено поволік у дитячу важкезну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити чисто чоловічий бас і презирство до нашої щедрої на сльози вдачі:

— Розвели тут сиру, було б об чому плакати, не війна ж, чай!