Уроки з помилок

«Швидка» мчала вулицями Києва з увімкненою сиреною. Автомобілі притискалися до тротуарів, звільняючи їй дорогу.

— Тату, таточку, пробач мене. Тільки живи, тільки не помирай… — шепотіла дівчина, сидячи біля нош.

Він не чув її. Перед ним постала інша дівчина. Вона усміхалася, а з очей її лився м’який, теплий світ. Це сяйво манило, тягнуло до себе. Він не може й не хоче опиратися. Хоче летіти до нього, злитися з ним… Так легко, наче тіла взагалі немає.

Та щось тримає, щось тягне назад, геть від того світла. Він силкувався вимовити: «Відпусти», але не може. Раптом — удар у груди, його відкинуло. Обличчя дівчини зникло, світло згасло, а тіло налилося важкістю, стало кам’яним. Чи може камінь відчувати біль?

Із темноти поверталися звуки: чийсь плач, хтось кликав його й міцно тримав за руку. Він знову хотів попросити відпустити, покликати зниклу Марічку, але в цю мить провалився туди, де навіть темноти немає. Нічого немає. Його немає…

***

За день до цього

— Тату, можна я поїду з Олею та Дариною на море? У Дарининих рідних там свій дім. Гроші потрібні тільки на дорогу, ну і трохи з собою. — Голос дочки був благальний, ласий.

Богдан завжди знав, коли вона бреше. Інше діло, що інколи робив вигляд, ніби вірить. Але не сьогодні. Він відклав газету й уважно подивився на Софійку. Так і є — брехня. Вуха палають, погляд тікає, пальці нервово перебирають складку спідниці.

— Надовго? — спокійно запитав.

— На два тижні, — оживилася Софійка. — Повітря, море. Набридло в задушливому місті сидіти.

— З Олею й Дариною, кажеш? — перепитав Богдан.

Почувши в голосі батька іронію, донька зрозуміла, що брехня не пройшла.

— Ти не вмієш брехати. Вчора я говорив з батьком Дарини. Вони втрьох їдуть у Карпати.

Вуха Софійки не просто червоніли — вони горіли. Полум’я охопило обличчя, шию. Вона підняла голову й викликаюче подивилася на батька.

— Я знала, що не відпустиш мене з Марком, тому й збрехала. У нього дійсно тітка на Чорному морі живе.

— Так і є. Не відпущу, — рівно відповів Богдан. — Кохання, це все… А тобі не здається, що цього замало, щоб їхати із хлопцем самій?

— Я його люблю, — з відчаєм проказала Софійка.

Тепер її обличчя зблідло.

— А він тебе? Кохання й бажання — різні речі. Я чоловік і знаю: коли хлопець запрошує дівчину поїхати з ним, це значить зовсім не те, що вона думає.

— Значить, не відпустиш?

— Ні. За місяць у мене відпустка — тоді й поїдемо.

Софійка кусала губи, думаючи. Серце Богдана стиснулося. Як вона схожа на матір! Та теж кусала губи, коли хвилювалася. Донька вже доросла. Як пояснити, що він пережив стільки втрат, що не може втратити останнє?

— Тату, ну будь ласка. Самі ми будемо тільки в поїзді. А там житимемо з його рідними.

— Ні. Заїдемо до нього через місяць.

— Я не думала, що ти такий… — спалахнула Софійка. — Могла б і не питати, написала б записку й поїхала. Я ж повнолітня. Але хотіла по-людськи.

— Ти не втекла, значить, моя думка для тебе важлива. А якщо так, то послухай її. — Він узяв газету, але читати не став.

— Повір, через роки ти по-іншому подивишся на цю розмову.

— Тату, ну дозволь. Ми любимо одне одного.

— Ти, може, й любиш. А він? Якби кохав, не підмовляв би брехати.

— Ти все знаєш? Про нього? Про мене? А сам-то… — Софійка раптом змовкла, зрозумівши, що зайшла за межу.

— Саме тому й кажу — сам через це пройшов. За помилки молодості доводиться платити все життя.

— Так. Скажи ще, як важко було мене вирощувати самотужки. Як пожертвував щастям заради мене… Я вдячна тобі, але я маю право робити свої помилки. Ну будь ласка.

— Ні. — Богдан узяв газету, даючи зрозуміти — розмова скінчена.

Софійка фыркнула, розвернулася й вийшла, грюкнувши дверима.

Він знову відклав газету. Яке вже там читання?

***

Скільки років минуло? Наче вчора він переконував Марічку поїхати у Львів на вихідні. Забув запитати — збрехала вона батькам про подруг чи сказала правду? Її відпустили.

Поездка була чудовою. Повернулися щасливими, зміненими. Так йому здалося. А потім Марічка вступила до Київського університету, а він залишився в місті, навчався в технікумі, де й зустрів Галину. Забув про Львів, про Марічку, про свої обіцянки. Хіба що про кохання не говорив.

Потім приїхала Марічка й сказала, що вагітна. Він злякався. Не вагітності, а того, що через неї втратить Галину. Марічка прийшла просто з вокзалу. Він почав переконувати її зробити аборт, щось бурмотів про молодість, неготовність…

Вона плакала, казала, що вже дванадцять тижнів.

— Чого ж тягнулаСофійка обійняла його, і Богдан зрозумів, що найголовніша справа його життя — це просто бути поруч.