«Вона — моя мати, але як же боляче чути лише докори»

«Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише докори»

Мені сорок один. І ніби я вже давно доросла, самостійна жінка — є чоловік, діти, робота, власний дім. Та всередині я та сама дівчинка, що колись дивилася в мамині очі, сподіваючись на тепле слово, ласку, підтримку. Хоч раз. Хоч півслова. Натяк на те, що вона мною пишається. Та ні… І через усі ці роки я живу з цією печію — з болем від материнської нерозданої любові.

У нас троє дочок. Я старша. Змалку мені здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею-доченькою». Адже я ж перша — найвідповідальніша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, тікала з уроків, влаштовувала сцени, але їй усе пробачалося — «такий у неї характер». А молодша… та взагалі була маминою улюбленицею. Тиха, слухняна, акуратна. Мама казала, що інколи прокидалася вночі — перевіряла, чи дихає молодша, така вона була «крихітка». А я? Ніби зайва.

Ні, я не злюся на сестер. У них своє життя, і вони тут ні до чого. Але моя образа не дає спокою — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заслужити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки виправляла. Ніколи не викликали батьків — я була «золотою дитиною». Не клянчила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.

Але щоразу, коли приїжджаю до неї, чую те саме. «Ти в мене негарна», «Нерозумна ти, усе робиш не так», «Ну в кого ж ти така невдаха народилася?»… Я намагалася не приймати це близько до серця, казала собі: «Така в неї манера», «Втомилася», «Вона просто не вміє інакше». Але коли за плечима — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, тяжка робота, боротьба за сім’ю — і знову чуєш: «Погано прибираєш», «Готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «У вас дома як у шинку»… Вже не витримуєш.

Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:

— Ти вдома тупеєш! Швидше виходь, чого розленилася?

А коли я повернулася в офіс, знову почула докори:

— Ось, роботу знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! Та й що ти за працівниця — нічого путнього не вмієш.

І так — по колу. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка собі знайшла, добре живе. А я — ніби помилка. І щоразу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоча б слово у відповідь — вона одразу ж кине: «Ото ж яка невдячна донька виросла! Тобі нічим не догодиш!»

Інколи хочеться просто крикнути: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я наробила не так? Чому завжди мене принижуєш?» Але не можу. Не вистачає сміливості. Боюся. Боюся, що якщо вивалю все, що накопичилося за роки, — вона відвернеться і зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хочу втрачати останню нитку, що нас пов’язує.

Чоловік каже: «Треба вже розставити всі крапки. Може, прокинеться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — це не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона мене ранить, вона — моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що колись вона скаже:

— Доню, ти в мене хороша. Я пишаюся тобою.

І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя…