Вона з’явилася першою

Вона прийшла першою

Надія Василівна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на заводі нікуди не зникла, хоча на пенсії вже три роки. Тихенько, щоб не розбудити Петра Опанасовича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — скоро світанок.

Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Надія Василівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Весь тиждень перебирала в шафі шкільну форму, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Петро лише хитав головою і казав, що вона з’їхала з глузду.

— Що ти метушишся, наче скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, вижив.

— А я першою хочу бути, — відповіла Надія Василівна. — Першою зустріти її біля школи, першою привітати.

Петро Опанасович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Надія Василівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила в перший клас свого Андрія. Тоді вона працювала у дві зміни, додому поверталася пізно ввечері. На лінійці була Андрієва бабуся, мамина мама. А сама Надія Василівна стояла біля заводської брами і плакала від образи.

— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наверстаєш.

Ось тепер і навертала.

Чай запарився міцний, ароматний. Надія Василівна налила в улюблену чашку з ромашками, сіла за стіл. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у палісаднику, а третій приніс увечері Петро Опанасович. Соромився, казав, що це дурниці, але все ж приніс.

— Три букети забагато, — сказала вона чоловікові.

— А раптом учителька не одна? — пожав плечима Петро. — Хто його знає.

О сьомій Надія Василівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підфарбувала губи. У дзеркалі на неї дивилася вихолена жінка з схвильованими очима.

— Ти що, на побачення збираєшся? — прокин— Хочу гарною бути для онученьки, — відповіла Надія Василівна, усміхаючись до свого відображення.