Витоки проблем з таємничим повітрям

Все через італійське повітря

Оксана була скромною й негарненькою дівчиною. Навіть мама визнавала, що доньці не пощастило — природа обділила її красою. «З такою зовнішністю важко буде за чоловіка вийти», — зітхав батько.

Рідке волосся, великий ніс, широкі зуби, маленький підборіддя й проблемна шкіра, яка постійно запалювалася. Та незважаючи на зовнішність, характер у Оксани був лагідний, добрий і чуйний.

Здавалося, вона анітрохи не переймалася своїм виглядом. Але це лише здавалося. Оксана чудово розуміла, що некрасива. Що ж робити?

— Нічого, доню, не в красі щастя. Для кожної людини Бог пару створив. І в тебе буде любов і родина. Головне — душа, а вона в тебе добра. Хто розгледіть — той і полюбить, — казала мама.

Та душу спершу розгледіти треба, а на Оксану ніхто й не дивився. Так, ковзали поглядом. Хлопці воліли гарненьких дівчат із ляльковими обличчями.

Оксана обрала собі професію психологині. Тут краса не потрібна, навпаки — не відволікає й не заважає відвертості. Вона ж притягувала до себе щирістю, співчуттям і вмінням слухати. Незабаром стала затребуваною фахівцею. Батьки допомогли купити квартиру. І все було добре, от тільки з особистим життям не складалося.

Одного разу до неї на прийом чоловік привів дорослу доньку. Дівчина важко переживала розлучення й потребувала допомоги психологині. Гарненька, з виглядом, ніби робить батькові ласку, прийшовши на сеанс. Та вже після двох зустрічей сама поспішала до Оксани. Її батько зайшов подякувати.

— Змінилася Марійка, ожила, повірила в себе. Давно її не бачив такою. Посміхається, знову цікавиться життям. Все завдяки вам. Ви чарівниця, — розсипався він у компліментах. — Не відмовтеся повечеряти зі мною.

— Я ж виховував Марійку сам. Дружина кинула нас із донькою, поїхала з коханцем до Польщі. Більше не одружувався. Боявся, що Марійці погано буде. Дуже її балував, тепер шкодую. Вона вже виросла, а я так і залишився сам. Сподіваюся, вона знову вийде заміж і подарує мені онуків, — відвертував Богдан Васильович, батько Марійки, за вечерею в ресторані.

— Ви чудово виглядаєте, і обов’язково зустрінете хорошу жінку. Ви любите доньку й розумієте жіночу натуру, — у свою чергу сказала Оксаночка.

— А ви? Чи міг би я вас зацікавити? — раптом спитав він.

Оксана не знала, що відповісти. До такого повороту розмови вона не була готова й збентежено опустила очі. Богдан зрозумів це на свій лад.

— Не думайте, у мене серйозні наміри. У моєму віці немає часу на довгі залицяння. Ви мені дуже подобаєтесь. Я забезпечений, ви ні в чому не будете потребувати. Не поспішаю, подумайте, — сказав він на прощання.

Вона нічого не відповіла. А за першої нагоди розповіла мамі.

— І думати тут нічого, — схвалила мама.

— Але я його не кохаю, — все ж сумнівалася Оксана.

— Любов минає. Думаєш, ми з твоїм батьком кохаємо одне одного після стількох років шлюбу? Все було в нашому житті. До розлучення справа не доходила хіба що. Все було й минуло. Разом жити легше, ніж самій.

Оксана задумалася. Що чекає її попереду? Самотня старость? Молоді й гарні — це не про неї. Розлучені й розчаровані чоловіки — ось її доля з такою зовнішністю. А Богдан Васильович — приємний і серйозний чоловік, хоч і набагато старший. І вона погодилася.

Візажисти постаралися, і на весіллі Оксана виглядала чудово. Наречений пишався молодою й успішною нареченою.

Він виявився гарним чоловіком. Ставився до Оксани з ніжністю й розумінням. Називав її Оксанкою й ніяк інакше. Жили вони рівно й спокійно. Прийде Оксана з роботи втомленою й замерзлою, а чоловік уже несе їй склянку теплого молока, ноги пледом укриє, оточить турботою й ласкою. Чого ще бажати?

Прийшла до Оксани на прийом колишня однокласниця. Однією з найгарніших у класі була, хлопці за нею юрбою бігали. Двох дітей народила від різних чоловіків. Закохалася, вийшла заміж за третього, а він докоряє їй минулим, ревнує, дітей не любить і живе на її кошти. Вигнати? Але кому вона потрібна з двома дітьми? Тим більше що вагітна третім. Ось і не знає, що робити.

Отак от. Зовнішня краса — ще не запорука щасливого життя. Тому Оксані скаржитися ні на що. Чоловік любить, пилинки з неї здуває. Чого ще треба для щастя? Діти? Дітей Оксана хотіла. Та боялася, що народяться такими ж негарними, як вона сама. До того ж у них із чоловіком дітей не було.

І все було добре, але через три роки Богдан Васильович захворів. Серце й так погано працювало, а тут ще й онкологію знайшли. Як могла, Оксана підтримувала, заспокоювала чоловіка. Та він не міг, не хотів змиритися з діагнозом. Став вибагІ хоч син не був схожий ні на неї, ні на того італійця, Оксана кожного ранку дивилася у вікно, посміхалася теплому сонцю і думала, що життя — штука непередбачувана, але часом воно знає, як зробити нас щасливими по-своєму.