З онкології Наташку забирала двоюрідна сестра – відома художниця

Валю з онкології забирала двоюрідна сестра Леся. Леся була успішною художницею. Вона — людина відкрита, добра, весела, ніколи не кривить душею, нічого не приховує, тому, коли вела Валю до машини, підтримуючи під руку, одразу сказала все як є:

— Валько, там це… загалом, Вітя твій з якоюсь іншою живе, але ти не переживай. Жити є де. Я тебе не залишу, чим зможу — допоможу.

Валя після операції й кількох хімій, лиса, худа й бліда, йшла та думала: мабуть, за класикою, в цей момент потрібно зомліти, заплакати, рвати на собі волосся, але волосся вже і так не було.

Можна, звісно, зімітувати зомління та впасти прямо в калюжу, але шкода було білій Лесиній куртці, яку та на неї одягнула, бо вже осінь і холодно.

У машині було тепло, але Леся загорнула сестру в теплий плед, пристебнула паском безпеки та повезла в нове життя. Поки їхали, Леся Валю переконувала:

— Будинок для себе купувала два роки тому. Думала, що буду там влітку жити й малювати, але зрозуміла — не моє це. Звикла до зручностей, до величезних магазинів, до великого оточення.

Не можу терпіти тишу. Учора була в будинку, опалення працює, вода тече, решту ти вже сама. Є невеличкий продуктовий магазин, але я все тобі привезла. Приїжджатиму.

У дворі сидів великий рудий пес. Завзято махаючи пухнастим хвостом, він підбіг до Валі та уткнувся носом у коліна. Валя погладила лахмату руду голову й запитально глянула на Лесю.

— Валько, я його з притулку забрала вчора. Тобі ж потрібен друг. Як ти тут сама будеш? Не хвилюйся, я йому корм купила, на місяць вистачить. Разом веселіше. Його Джіми звати.

У невеликому двоповерховому будинку було тепло. Посеред їдальні стояли коробки з консервами, крупами, макаронами, борошном, печивом.

— Сама розберешся, зате будеш знати, де що лежить. Холодильник наповнений. У шафі знайдеш одяг на всі пори року, розмір у нас однаковий. Давай, Валько, чаю вип’ємо, і я поїду.

Вже одягнувши пальто, Леся підійшла до Валі, намагалася заглянути їй в очі. Але Валя відвела погляд убік.

— Валько, цей пес три роки сидів у клітці. Його ніхто не брав, він великий і вже немолодий. Я все розумію: тобі важко, погано, але в тебе є я. А у пса будеш ти. Треба ж за щось чіплятися, щоб повернутися до життя. На Вітю не зважай і забудь.

Все буде добре. І ще – це твій будинок, я все на тебе оформила, і ділянку, і будинок. Документи в спальні, гроші також. Валько, давай будемо жити! Приїду за тиждень, якщо що — телефонуй.

Леся поцілувала Валю та поїхала…

Вже стемніло, а вона все сиділа у кріслі, підібгавши ноги та уткнувши обличчя в коліна. Спочатку ридала, потім сама собі розповідала, як вона нещасна, потім сварила Лесю за те, що та їй тут пса нав’язала. От ляжу й помру, жити сил немає. А пес? Шкода. Треба хоч нагодувати.

Валя наділа куртку, подивилася у дзеркало на свою лису голову і зі словами: «Пса не будемо лякати, він тут ні при чому», — наділа шапку. Знайшла корм, насипала в миску та вийшла надвір.

Джіми, поївши корм, вилизав миску, потім злизав з Валі обличчя солоні сльози, ліг поруч на сходинку ґанку і поклав голову їй на коліна.

На нічному чорному небі, навколо яскравого круглого Місяця, з’являлися зорі, все більше і більше. Валя знайшла Велику ведмедицю, усміхнулася їй і послала повітряний поцілунок. Потім обійняла пса і сказала:

— Добре, Джіме, завтра тобі нормальну кашу зварю. З м’ясом.

Усю тиждень Валя, побачивши себе вранці у дзеркалі, здригалася і говорила:
— Ярослава…

І час від часу приходила думка: а може, ну її, цю життя. Кому я потрібна? Але тут погляд натрапляв на Джімі, зручно згорнутого на своєму місці біля каміна, і Валя вирішувала: добре, ще трохи поживу.

Життєствердну точку в цьому спірному для Валі питанні поставила приїхала через тиждень, як і обіцяла, Леся. Зайшла з коробкою в руках, поклала її на диван зі словами:

— Ну, Валько, ну, куди їх подіти? Кішка бездомна, уявляєш, в під’їзді народила, а їм ж холодно! Я і корм привезла…

У коробці лежала худа руда кішка, обіймаючи лапами двох крихітних кошенят. Ввечері Леся від’їжджала. Постояла на порозі, помовчала, потім витягла з кишені пальта листочок і простягла сестрі:

— Валько, тут це… Вітя твій приходив, питав, де ти. Я не сказала. Ось його новий номер телефону. Тобі вирішувати.

Валя проводила Лесю до машини, помахала їй вслід, повернулася в дім. Погладила кішку:

— Будеш Муркою. Молока зараз тобі наллю. Все буде добре.

Проходячи повз камін, кинула листочок в вогонь…