Запізно усвідомив свою помилку

Варка стискала в долоні результати аналізів. Папірці відігрілися від поту. У коридорі жіночої консультації було тісно, як на базарі.

— Варченко Мар’яна Олексіївна! — голосно викликала медсестра.

Мар’яна підвелася, увійшла до кабінету. Лікарка — жінка в літах, з обличчям, зморщеним від втоми — взяла у неї папку, швидко переглянула листки.

— Сідайте. — Вона подивилася на результати з байдужістю.
— У вас усе гаразд. Обстежте чоловіка.

Мар’яні стало холодно. Олесь? Та ж він…

***

Дома свекруха різала капусту на борщ. Ніж у її руках рубав, ніби ворожі війська.

— Ну що, доню, які звістки? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Степанівна.

— У мене все добре, — пробурчала Мар’яна, знімаючи плащ.

— То чого ж тоді… — Свекруха нарешті підвела очі. У них блиснув жах.

— Олесю треба обстежитись.

Ніж завмер над дошкою. Ганна Степанівна випросталася, як стріла.

— Що за маячня? У мого сина все гаразд! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Колись жінки й без отих папірців народжували.

Мар’яна пройшла у кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна сіра, друга чорна. Вона автоматично підняла їх, кинула у кошик для білизни.

За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізнені, без пари.

Олесь повернувся пізно.

— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.

— Олесю, нам треба поговорити.

— Про що?

Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відкинув на стіл.

— І що?

— Тобі треба обстежитись.

— З якого дива? — Олесь підскочив, заходив по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивись на мене!

Він справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим чорним чубом. Але здоров’я не завжди видно ззовні.

— Олесю, будь ласка…

— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — скажи прямо! Навіщо ці вистави з лікарями?

З кухні долинуло шелестіння капців. Ганна Степанівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих було чути.

— Я більше за все на світі хочу дітей, — тихо сказала Мар’яна.

— То чому їх нема? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?

Удар був жорстоким. Мар’яна здригнулася.

— Як ти…

— А як я мав? Три роки живемо, а дітей нема! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.

Двері розчинилися. Ганна Степанівна вдерлася в кімнату, мов гармата.

— Олеську, не слухай її! Це все від безділля. Працювала б більше — менше б по лікарнях товклась.

Мар’яна подивилася на чоловіка. Він відвернувся до вікна.

— Олесю, ти справді думаєш, що я…

— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: справжній чоловік до лікарів не ходить.

Ганна Степанівна з тріумфом кивнула.

— Правильно, сину. Не чоловіча справа — по лікарнях блукати.

Мар’яна відчула, як усередині щось обірвалося. Наче надто натягнута струна.

— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.

Наступного дня почалася війна. Ганна Степанівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль не так сиплеться. Каструля не домита. Пил на шафі. Мар’яна мовчала, стискала зуби.

— Може, тобі взагалі дарма тут сидіти? — отруйно запитала свекруха за обідом. — Іди працюй, а не по лікарях швендІ тепер, коли вона йшла повз них із коляскою, у Олеся в очах стояло те саме розуміння — запізніле, гірке, але вже нічого не виправиш.