Завмираючи від хвилювання, вона постукала в двері, але у відповідь була тиша.

Затамувавши подих, Катруся постукала у двері. У відповідь — тиша. Вона нерішуче витягнула з сумочки ключ, відімкнула двері… Господи, як давно вона тут не була! Все було, як і раніше, нічого не змінилося в цьому колись рідному й улюбленому домі, тільки стало все якось непривітно чужим.

Майже рік минув після сварки з Максом. Вони й раніше сварилися. Катя хапала на руки Сонечку і зі сльозами на очах бігла до мами. Найчастіше, Максим, скучивши, мчав миритися наступного ж дня. Життя знову налагоджувалось, перемир’я вносило різноманітність у їхні стосунки. Але востаннє все було інакше…

Струснувши з себе спогади, Катя рішуче попрямувала до шафи, щоб знайти потрібні їй документи. Папери лежали неторканими, дбайливо вкладеними в папку ще її рукою. Вже два місяці за Катею наполегливо доглядав хлопець, який давно був у неї закоханий. Стосунків між ними ще не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І весь цей тиждень Катя не могла заснути, щось тривожило її, вона ніяк не могла прийняти рішення.

Спочатку здавалося, що непорозуміння з Максом мало б вирішитися. Він постукає у двері, як колись гостро подивиться в саму душу і скаже: “Як же я скучив!”.

Але дні йшли, спливали місяці, а в житті нічого не змінювалося. З Максом бачились мимохідь, він ставав все більш відчуженим і холодним, між ними мовби прірва відкрилася. Він приходив лише до Сонечки, мовчки брав її за руку і вів до себе. Потім так само мовчки повертав. Сонечка весело щебетала, вихваляючись батьковими подарунками — крутилась біля дзеркала в новій сукні або босоніжках. А Катруся тільки з сумом згадувала, як сяяли очі Макса, коли він приносив подарунки для неї. А зараз… на Катю він навіть і не дивився, їм робилося незатишно на самоті, і вона поспішно зникала у своїй кімнаті. Мама, яка ніколи особливо не симпатизувала Максу, часто повторювала: “Що Бог дає, те на краще”. Постепенно вона й сама повірила в це.

Глибоко зітхнувши, Катя прощальним поглядом обвела кімнату і… здригнулася від несподіванки: на дивані спав Макс. Напевне, після зміни. Перше бажання було швидше піти, але щось змусило повернутися. До болю знайома кожна рисочка, обличчя загрубіло, обросло щетиною, кола під очима… Катя повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою жила пліч-о-пліч не один рік? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом? Перед мисленним зором Каті раптом промайнуло напівзабуте обличчя юного Макса: вірні хлоп’ячі очі, а усмішка була світлою-світлою… Їй завжди здавалося, що саме в цю усмішку, яка перевернула її душу догори дном, вона колись закохалась. Невже той усміхнений хлопчина і цей втомлений похмурий чоловік — одна й та сама людина? Адже часу відтоді пройшло зовсім трохи. Знову згадалася світла усмішка. І так жваво, так реально було видіння, мовби докір їй, Катрусі…

Господи, куди ж усе це зникло? Вона безпорадно озирнулася, наче шукаючи когось, винного в її зруйнованому житті. Серце заболіло, затрепетало, забилося в тисках нахлинулих безрадісних спогадів. Їхній колись затишний і казковий світ потроху заповнили дріб’язкові докори й образи, сльози і безутішне почуття непорозуміння. Вічно втомлений Макс, який працював на трьох роботах, аби забезпечити її і Сонечку та не залежати ні від кого… У Каті було час все обдумати і зрозуміти, що їй елементарно не вистачило терпіння, жіночої гнучкості й мудрості…

Адже вони колись були безмежно щасливі. І це не марення її хворої фантазії. Катя поривчасто підвелася, їй нестерпно захотілося довести це самій собі. Її погляд впав на руку Макса, що лежала на їхньому… весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто сяючо щасливими…

Рука її невільно здригнулася, і фотографії з м’яким шелестом посипалися на підлогу. Оглянулась і завмерла… На неї дивився Макс.

— Катруся, ти повернулася? — його очі радісно сяяли, і їй стало нестерпною думка, що півгодини тому вона могла піти безповоротно…