56 і жодного разу не заміжня: моя історія досягнень і гордості за доньку

Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я не стара діва. У мене є чудова дочка, яка одружена, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене не було ніколи. А донька, на жаль, не бачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи він живий.

Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до України з Італії по обміну студентами, вивчав українську мову. Ми зустрілися випадково на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.

Раніше молоді люди знайомилися швидко, особливо студенти. Принаймні, зараз так здається.

Мені дуже гріло душу, що він італієць. Я досі, незважаючи ні на що, люблю Італію. Ми з дочкою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Сицилії.

Та не буду розповідати про наш роман. Його, по суті, і не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.

Все стало б швидко, спонтанно і буденно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Леонардо з Риму вже не було в країні.

Мати тоді дуже підтримала мене, сказала, що ми не маємо права забирати життя, бо воно дається згори. А батько взагалі був неймовірно радий, хоч мені щойно виповнився 21 рік.

Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — дідусем і бабусею. На жаль, їх уже немає з нами, але пам’ятати про них ми будемо завжди.

Ось і згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але часто читаю коментарі.

Багато описують схожі ситуації, а іноді трапляються й цікаві думки.

Одним словом, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Кумедно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі в касу, він — за мною.

Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Магазин у нас біля дому крихітний, кава буквально під рукою, але все ж треба відійти. От цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — нападе.

Вступати в суперечку я не стала. Мовчки оплатила покупки і пішла додому. Раптом чую ззаду швидкі кроки. Обертаюся — це він, той самий хам. Тільки на обличчі вже посмішка, а в руках — шоколадка.

Підбігає, зупиняє мене і починає вибачатися за свою поведінку. Каже, останнім часом багато працював, нерви зовсім розхрістані.

Я посміхнулася. Отак і познайомилися.

Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей, свою квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.

Він справді дуже розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Через півроку після знайомства він зробив мені пропозицію та запросив переїхати разом.

Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї своя сім’я, а от онуків як не було, так і немає.

Чи, може, я хочу щось собі довести? Гадаю, це вже неважливо.

Але ось у чому проблема. Як тільки заяву про шлюб подали до нашого РАГСу, і мій майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.

Зрозумійте, я багато років жила сама. У мене сформовані звички, які, як виявилося, не хочу міняти.

Наприклад, мій майбутній чоловік сильно хропе. І це проблема. Я й так погано сплю, а під його храпіння шансів відпочити взагалі немає. Мені потрібна мертва тиша, лише тоді я можу виспатися.

Він не ставить взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, виходячи з кімнати.

Розумію, звучить це трохи буркотливо. Але я справді звикла жити за певними правилами.

Наприклад, вранці я повинна у тиші випити каву і почитати новини на планшеті. А тепер я змушена читати їх вголос і обговорювати з ним. Відчуття, ніби в мене відбирають особистий простір.

Мені не подобається, що вдома він ходить, як жебрак, хоча на роботу виходить — ніби з глянцю.

Можливо, я звикну. І до брудних шокМоже, згодом я навіть полюблю ці маленькі недоліки, адже вони — частина його, а він — частина мого теперішнього щастя.