Я не зламалась! Дружина без вад

Васильковий шлях

Мій коханий покинув мене, дізнавшись, що я вагітна. Напевно, я просто не помітила, що він не любить мене так сильно, як мені здавалося. Ні він, ні його батьки, ні його сестра, яка була мені близькою подругою, не захотіли навіть поглянути на їхню дочку-онуку-племінницю. Але я нічого й не вимагала. Кожен зробив свій вибір: він знайшов нову подругу, я народила дитину без чоловіка.

Мама одного разу сказала: «Іди. Пущу назад, якщо зробиш аборт». Мама виховувала мене без батька. Вона не хотіла для доньки такої самої долі. Вона мала на це право. Але я ніколи не скажу своїй доньці щось подібне.

Ми будемо одна для одної підтримкою та опорою. У нашому домі не буде нарікань через брак грошей і чоловічої допомоги. Я щойно закінчила інститут і вже працювала, але вдалося влаштуватися в студентському гуртожитку і навіть добитися маленької кімнати. На зарплату придбала деякі меблі та побутові речі. У мене ж нічого не було. Які там соки-фрукти для вагітної!

Головне, щоб вистачало на хліб і молоко. Було все: і втома, і сльози, і жахливий недосип.
Але я не хотіла, щоб мене жаліли. Я усміхалася. До мене навідувалися його друзі. Я говорила про нього лише добре, не думала про образи. Мені потрібні були сили для дитини, яку я носила під серцем. Якось я почула фразу: тобі ніхто нічого не винен. Грубо, але по суті вірно. Чому мене хтось повинен рятувати, якщо я сама взяла на себе відповідальність за своє життя і за життя маленького чоловічка?

Дочка народилася в грудні. Новий рік ми вже зустрічали разом. Мої нові знайомі студенти збиралися, грали на гітарі, пили чай, допомагали прати по черзі пелюшки. Варюня теж допомагала як могла: їла і спала, а в перервах весело гулила. Багато казали, що у нас вдома дивовижно радісно і легко. І якось я помітила, що один зі студентів почав приходити частіше і залишався довше.

Він був добрим, умілим і, між іншим, красивим. Саша на 4 роки молодший за мене. Я наче замкнула серце на замок, заборонила собі будувати плани і раділа кожній миті, поки ми разом. А потім я зустріла його матір. Вона попросила через нього дозволу нас відвідати і… в перший же день назвала мене донечкою.

Тепер ми з чоловіком живемо в іншому гуртожитку. Усе в кімнаті зроблено його руками. Він каже, що я ідеальна дружина. З моєю мамою ми помирилися. Вона душі не чує у внучці. На вихідні ми їздимо до його батьків у сусіднє місто. Там Варучка біжить до своєї другої бабусі, і два дні вони не розлучаються.

Я з острахом думаю: якби я правдами і неправдами утримала біля себе людину, яка мене не любила, чи мала б я зараз щось подібне?! Лише чоловіка, що мене не помічає, свекруху, переконану, що я зруйнувала життя її сину, почуття вини і сльози в подушку.

Бог дав мені набагато більше, ніж я просила.