Без тми від удушливої хвилі кохання

Вітя закохався. Без пам’яті. Коли перший приступ запаморочення збив його з ніг від погляду на ту жінку, він подумав — це мить слабкості, що розвіється, як тільки він задовольнить бажання.

Але після першої спроби воно вибухнуло в ньому атомним грибом, знищивши все навколо, крім самого потягу.

Все було б нічого, та Вітя на той час щасливо одружений виховував двох улюблених, довгоочікуваних донечку й сина.

Брехати Вітя не вмів і не хотів. Об’єкт пристрасті погрожувала відрізати його від свого тіла, якщо він не розлучиться й не одружиться з нею.

У напівнепритомному стані він відчинив двері рідного дому, де так тепло, затишно, щиро прожив десять років. Треба було сказати коханій жінці жахливе, зібрати валізку, обняти дітей і втекти за… **вітряними мріями**.

Декілька днів він готувався емоційно до майбутнього кошмару. Уявляв убиту горем Олену… істерики, сльози, докори, прокльони, благання… Налаштувався, вже знав, як реагувати. І переступив поріг.

Олена сиділа у кріслі в короткому халатику, з тоненькою цигаркою й жваво базікала по телефону. «Яка ж гарна, рідна», — мигнуло в голові у Вітька. Та все ж кинувся зтягувати з антресолей величезну валізу, гуркотів дверцятами шаф, шухлядами у кабінеті… і з подивом чув, як дружина далі жартує з подругою. Зрештою, зібравши мізерний скарб, натягнувши пальто й кепку, підішов до неї:

— Так… вийшло, рідна, я покохав іншу… це сильніше за мене… зрозумій… пробач… — тихо белькотав блідий Вітя, а Олена й далі весело цвірінькала, наче не помічаючи трагедії.

— Я йду від тебе!! Ти що, не розумієш?! — заревів у розпачі Вітя, вкрившись холодним потом.

— Розумію, — гуготнула Олена, — Світланко, — промурмотіла вона в трубку, — тут мій чоловік тікає до якоїсь… зараз перетелефоную.
— Бувай, коханий, — прошепотіла Олена на вушко остопілому Вітькові, поцілувала у щічку й замкнула двері.

Вітя довго стояв у передпокої, слухаючи, як дружина обговорює з подругою дітей, сукні, серіал, вибори… усе на світі, окрім нього.

Він залишив речі біля дверей, вийшов на вулицю й подзвонив коханці.
— Ну що, любий?! — пролунав різкий голос у трубці, — усе? ти мій?! Чекаю!

— Не чекай, — сухо відрізав Вітя, — Я не кохаю тебе. Я люблю дружину.
Закурив десяту цигарку, не розуміючи, як повернутися додому.

— Я все зробила, як ви казали! — зриваючись на крик, вигукнула Олена своєму психологині, — а він таки пішов!

— Умийся, посміхнись, — муркотіла психологиня, — зараз повернеться…