Жити для власного щастя

Пожити для себе

– Всього лише 49 років… – Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – І зовсім нічого не можна зробити? – З надією запитала вона.

– При належному лікуванні та проходженні певних процедур, можна перемістити термін, скажімо, ще на рік або півтора, – Арсеній Юрійович постукав олівцем по столу, яким до того робив якісь позначки в картці Маргарити. За довгу кар’єру він звик і до шоку, і до сліз, і до істерик, і навіть до звинувачень. Реакція на діагноз «швидка смерть» у пацієнтів була різною.

– Я подумаю, – лише й відповіла жінка та вийшла.

До недавнього часу Маргарита не мала особливих проблем зі здоров’ям. Навіть застуди рідко хапалась. Пару місяців тому, помітивши, що з організмом щось не так, вона звернулась до лікарні. За словами лікарів, пухлина була неоперабельною. Шість-вісім місяців – таку перспективу дала пацієнтці Арсеній Юрійович. Маргарита не заломлювала руки і нікого не звинувачувала за те, що хворобу вчасно не помітили. Вона усвідомила, наскільки мало це – 6 місяців. Вона навіть до свого ювілею не доживе.

– Чудовий день сьогодні, – голос відволік Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона присіла на лавичку та задумалась, не помітивши, як поряд присів старий. Він сидів, опершись на тростину, намагаючись тримати спину рівно, і, примружившись, дивився на сонце.
– Вибачте, якщо відволік вас, – вибачився старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.

– Ну що ви, – Маргарита спробувала усміхнутися. – Погода дійсно чудова.
– У моєму віці я радію навіть дощовим дням. Але за такі сонячні – вдячний ще більше. Можливо, це старечий каприз, але хочеться, щоб останній прожитий день був теплим і яскравим.
– Ви так спокійно говорите про смерть, – здивувалася Маргарита.

– Мені 94, – розсміявся старий. – Та й до того ж, від смерті не застрахований ніхто. І хто знає, в якому віці вона прийде до тебе? До смерті треба бути готовим завжди. Шкода, що я змирився з цим запізно. Інакше не відклав би на потім багатьох речей. Адже, як знати, “потім” може не настати.
– А ви, наприклад, що б зробили, якби точно знали, що завтра помрете? Хоча, перепрошую за старечий набрід. Поговорити не з ким. Мої сусіди по палаті – страшенні буркоти, які цілий день тільки скаржаться і зітхають. А чи варто витрачати на це час? За основним корпусом знаходиться хоспіс. Там ми й мешкаємо. І цілком зрозуміло, що раз ми туди потрапили, то виходів, крім одного, немає. Цій лавці та саду я б віддав перевагу круїзному лайнеру.

Остання подорож, – старий розсміявся. – Ви запитаєте, чому ж я все ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здали мене сюди, квартиру давно переписали на онука, і навіть пенсію тепер отримують за мене. Але я не сердитий. Молоді. Напевно, їм це потрібніше. Вибачте ще раз, я зовсім розговорився, – обізнався старий.
– Ні, ні, нічого, – Маргарита уважно слухала. Між бровами в неї пролягла глибока зморшка.

А адже все життя Маргарита жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом це усвідомила. Свою роботу вона не любила, але там добре платили. Спочатку треба було виплачувати іпотеку. Потім допомагати доньці з зятем. Через це й трималася. Чоловіка Маргарита також давно не любила. Ще десять років тому дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно.

Маргарита плакала від образи, але від розриву її зупиняла думка про те, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, по-лицарськи преклоняючи коліно. А вона ж вважала себе доброю дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє та компот, ніколи жодних істерик. Доньку вона любила і з самого народження намагалася дати їй все найкраще, що мала. Балувала. І навіть ущемляла себе в чому-небудь. Зараз донька дзвонила, тільки коли потрібно було посидіти з онуком або поскаржитися, що чоловіку знову не виплатили премію, а скоро зима/весна/літо/не важливо, немає у доньки/зятя/онука або у всіх разом взятих пристойного взуття/куртки/пальто і т.д.

І Маргарита входила в положення, співчувала і перераховувала гроші, відкладаючи покупку нових черевиків/куртки/пальто і т.д. для себе. Крім цього Маргарита таємно від усіх відкладала гроші, як кажуть, на чорний день, пам’ятаючи суворі дев’яності.
– Я подаю на розлучення, – здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі було б тут добре, звично, – усміхнулася Маргарита, оглядаючи кімнату.

– Куди? – те, що першим запитав чоловік, переварюючи новину.
– Подорожувати, – просто відповіла Маргарита. – А розлучитись зараз можна без особистої присутності. Подумай кілька днів, а я поки у Любці на дачі поживу, – продовжила вона, дістаючи валізу.

– Нічого не розумію, – сказав дійсно нічого не розуміючий чоловік.
– Треба було зробити це раніше. Ми обидва ще встигнемо побувати щасливими, – відповіла Маргарита, стоячи вже у дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження і сіла обирати путівки.
– Мам, ти Кирюшу сьогодні забереш? Ми щось стомилися, хочемо в ресторан ввечері сходити, – подзвонила донька того ж дня.
– Ні, – коротко відповіла Маргарита.
– Еммм, чому? – донька не звикла чути подібні відповіді від матері.
– У мене свої справи.
– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збирається компанія. Ми не можемо не піти, – жалісним голосом почала донька.
– Найміть няню.
– Мамо, ну це ж дорого, – обурилася донька.
– На ресторан гроші є, на няню знайдете, – Маргарита була непохитна.
Пробурчавши щось, донька поклала слухавку. Маргарита важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно.

На дачі у подруги було спокійно і затишно. Осінь стояла сухою та теплою. Вечірнє повітря було просякнуте ароматами квітів та яблук. Маргарита довго сиділа у підвісному кріслі, дитячо підібравши ноги. Вона думала. Спочатку думала, що вона жахлива егоїстка, якщо діє зараз ось так з рідними. Потім знову згадала старого з лікарняного парку. І говорила собі, що все своє життя вона жила для когось, залишилося небагато, хіба вона не може нарешті пожити для себе? У підсумку Маргарита вирішила, що все робить правильно і усміхнулася самій собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це скоріше було від здивування і для галочки. Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно вичерпали себе, і стояла на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом кількох місяців. Маргарита була задоволена. Ще через два дні вона сиділа у ресторанчику на березі моря. Охочих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Маргарита спостерігала за такими, що прогулюються, і так само сидячими в кафе сім’ями, парочками і для розваги придумувала історії їхнього життя.

– Добрий вечір. Вибачте, у вас не зайнято? – до столика підійшов чоловік.
– Будь ласка, приєднуйтесь, – Маргарита не заперечувала.
– У такий чудовий вечір залишитися в номері було б злочином. Очевидно, так вирішили всі навколо. Вільних столиків зовсім немає, – розсміявся, виправдовуючись, чоловік.
– І вони мають рацію. Маргарита, – представилася жінка співрозмовнику. Раніше вона б поскромничала. А зараз вона вирішила, що вечір дійсно гарний, чому б не розбавити самотність спілкуванням.

– Георгій, – відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто мене натхнення відвідує саме ввечері, тому більшу частину прекрасних вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не складаються, і я вибрався на свіже повітря, – додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч із Маргаритою зробила вечір ще прекраснішим.
– Цікаво. А про що ви пишете? – запитала Маргарита.
– Історії про людей для людей, – розвів руками письменник.

– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю парочку, – Маргарита вказала на молодих людей, які про щось шепотілися за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки і, майже торкаючись лобами, дивилися одне одному в очі. – Знаєте, про що вони шепочуться? – І Маргарита розповіла історію, яку кількома хвилинами раніше придумала про парочку. Юнак у цій історії став починаючим художником без копійки в кишені, а дівчина – дочкою олігарха, котрий, звісно, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Покинувши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні їхній перший вечір вільного життя. Дівчина вірить у талант юнака. І з завзяттям запевняє його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть у пекло, щоб стати першим, хто написав справжнє обличчя диявола.

– Ви знайомі? – поцікавився Георгій, косо дивлячись на парочку.
– Ні, – усміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю запитала. – Це все я щойно придумала, як гадаєте, з мене б вийшов письменник?
– Сюжет загалом побитий, проте актуальний у всі часи. Ось якби герой і справді намалював диявола, спустившись у підземне царство, прославився, а потім зійшов з розуму, це було б інтригуюче, – Георгій включився в гру. – А що думаєте про цю компанію? – вказав поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і два чоловіки. Троє з них весело спілкувалися, а четверта жінка з відсутнім виглядом дивилася на море.

– Ну тут усе очевидно… – Маргарита хитро примружившись взялася придумувати нову історію.
——-
– Ритуль, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будиночок, увитий ліанами дикого винограду. – Сад трохи занедбаний, але загалом непогано. Як думаєш?
– Тут мило, – погодилася Маргарита, але Георгій вловив у її голосі смуток.
– Що не так? – він обійняв її за плечі.

– Все так, все так. Вибач, я просто втомилася, – Маргарита спробувала усміхнутися.

Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам стверджував. Маргарита відчувала відповідне почуття, і це теж її лякало. Але насамперед її лякала хвороба, час, що спливав, і те, що Георгію вона нічого не розповіла. Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.

– Мені можна писати де завгодно, а ти залишишся моєю музою, – він вже уявляв, наскільки щасливо вони житимуть у затишному будиночку з видом на море.
– Прекрасна ідея. Навчуся доглядати за садом і випікати твої улюблені гарбузові пироги, – Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Проганяючи тривожні думки. “Нехай буде, як буде. Нічого не буду розповідати”, – вирішила вона.

Вони переїхали до будинку і були щасливі. Вранці разом пили каву біля вікна, ввечері прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила знайти собі заняття. І пішла волонтером до благодійного фонду. Їй подобалося допомагати людям. Так минув ще місяць, потім другий, Маргарита все чекала, що їй ось-ось стане гірше, з’явиться втома чи біль, але вона, навпаки, почувалася прекрасно. Маргарита регулярно телефонувала доньці. Вона спочатку скептично і з нерозумінням поставилася до рішення матері, але згодом пом’якшилася. І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі на літо.

Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і між справою повідомив, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже за нього рада. І це було так.
– Маргарита Василівна? Це Арсеній Юрійович, – розбудив Маргариту ранковий дзвінок.
– Слухаю, – схвильовано відповіла Маргарита.

– Маргарита Василівна, мені так шкода, сталася жахлива помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.
– Що ж тоді було зі мною? Адже я дійсно почувалася погано, – розгублено запитала Маргарита.
– Нічого. Так буває, просто втома, нерви тощо. Мені дуже шкода, – розгублено відповів лікар.

– А мені зовсім ні, – Маргарита подивилася на ще сплячого Георгія. – Дякую вам, – Маргарита скинула дзвінок і пішла на кухню готувати сніданок. Вона була щаслива.