З життя
Що ти можеш дозволити?
…Вдаривши будильник об металевий край тумбочки, Лесь Рибак встав з ліжка й босоніж поплентався до кухні. Його чекав справжній шок. За столом, закинувши одну ніжну ніжку на іншу, сиділа Антоніна. На ній був лише вишуканий мереживний фартушок. Цей факт так збентежив Леся, що він навіть зажмурився.
— Коханий, ти прокинувся! — Антоніна легко зірвалась з табурета й повисла на шиї остовпілого Леся. — Я вже сніданок приготувала!
— Справді? І що ж це? — спитав він, дивлячись на щось волокнисте.
— Ну як же, Лесю? Це брокколі на парі.
Лесь ніколи не їв «брокколі на парі». Він звик до простіших сніданків.
— Може, трошки майонезу? — несміливо запропонував він, не в змозі жувати безсмачну масу.
Але, побачивши, як брови Антоніни зсунулись, Лесь швидко відмовився від ідеї:
— Так-так, кохана! Без майонезу!..
«За що мені таке щастя?» — думав він, допасуєючи сніданок. Але думка стосувалася зовсім не брокколі, а богині, що сиділа на старому кухонному табуреті. «Ця фея… Німфа… Моя Антоніна!»
***
Вперше Лесь побачив Антоніну в театрі, де працював електриком останні тридцять років. Одного разу, лагодячи перегорілий прожектор, він направив світло на сцену — і побачив її. Тонку, ніжну, як вітряна троянда. Вона запала йому в душу, і відтоді він не знав спокою.
Ні, Лесь Рибак не був із тих, хто бігає за кожною спідницею! Що досить дивно для чоловіка, який працює в театрі. Тут у нього була репутація порядності й сумлінності. Можливо, саме за це небеса й подарували йому Антоніну?
***
Лесь швидко погладжував сорочку, намагаючись не відволікати «німфу».
— Кохана, може, допоможеш? — несміливо попросив він.
Але Антоніна була захоплена своїми «божественними» справами.
— Коханий, давай сам? — промурмотіла вона, не відриваючи очей від телефону.
— Ну, сам — так сам!
Не знаючи, де ховається праска, він просто зробив сороч— Ну, сам — так сам! — зітхнув Лесь і, змочивши долоні, розгладив сорочку руками, а потім вирушив на роботу, згадуючи про спокійні часи, коли його чекали звичайні вареники й теплий усміх жінки, яка його справді любила.
Kwiaciarnia na Grunwaldzkiej, gdzie odbierałam bukiet na trzydzieste urodziny
Pracuję w kwiaciarni na Grunwaldzkiej we Wrocławiu od jedenastu lat i myślałam, że wszystko już widziałam – wesela, pogrzeby, przeprosiny...
Nie mieliśmy ich rozdzielać
Miałam formularz ze schroniska przy Marywilskiej złożony w torebce od tygodnia, kiedy wreszcie zebrałam się na tę wizytę. Adoptowałam Rexa,...
Chłopiec z kosza pod plebanią w Lipnicy
Nazywam się Marek Sowiński i mam czterdzieści dwa lata. Piszę to, bo ksiądz Antoni już nie żyje, a ja przez...
Warsztat, który zniknął w środę
Nazywam się Tomasz Wardęga, mam pięćdziesiąt jeden lat i przez dwadzieścia trzy lata prowadziłem warsztat lakierniczy przy Grójeckiej w Warszawie....
Хвіртка у двір
Мене звати Тарас, мені сорок два, і я той самий зять, через якого теща Оксана Іванівна вже три роки не...
Тиша під Славутичем
Зять розповідає: Мене звати Артем Вихованець, мені сорок два, я маркшейдер на шахті «Прогрес» біля Новогродівки. Донецька область, жовтень дві...
Ключі від маминої квартири
— Не прикидайся, ніби нічого не розумієш! — Валентина Сергіївна впустила теку з паперами на журнальний столик так, що дзенькнула...
Mama fehlt mir jeden Tag, seit dem 14. März
Ich heiße Jonas Brenner, ich bin dreiundvierzig, wohne in Freiburg, und ich rede noch immer mit meiner Mutter. Nicht laut,...