Щасливий випадок

Українська культура:

Щастя, мабуть

— Оленко, дай мені пояснити! — на порозі стояв захеканий Богдан.
— Що вам від мене треба? Ідіть розбирайтеся зі своїм начальством!
— Ти не зрозуміла… Вибач… Ви не зрозуміли. Закрийте двері й дзвоніть у поліцію. Просто повірте!

Олена здивовано спостерігала, як Богдан щезає у сходах. Що це мало означати? Чому звичайний майстер поводиться так дивно?

Раптом вона почула галас унизу. Гучні голоси, брязкіт розбитого скла й крик Богдана:

— Оленко, тікай!

Дівчина миттю захлопнула двері. Вона нічого не розуміла, але зробила все, як казав Богдан. Два засова, ключ у замку з її боку. Тремтячими руками набрала 102.

У двері постукали, й Олена здригнулася. Притиснувши телефон до грудей, вона молилася, щоб усе це скінчилося.

— Красуне, ти там? Чуємо тебе. Відчини по-доброму, не чіпатимемо, обіцяємо, — почувся неприємний чоловічий голос.

Олена завмерла, ледь дихаючи. Голоси стихли, але з’явилися дивні звуки — хтось намагався відчинити двері з іншого боку.

— Дурень ключ засунув. Чуєш? Не ускладнюй собі життя! Відчиняй, давай.
— Ідіть геть! Поліцію вже викликала! — вигукнула Олена, але тут же закусила губу.
— Дарма так зробила, красуне, — промовив той самий голос. — Пацанство, ідемо. Ще повернемось, добре?

Зловмисники почали спускатися сходами. Шум стихав, а потім зовсім припинився. В ушах дзвеніло, й Олена сповзла по стіні, досі стискуючи телефон.

Знову стук. Дівчина ледве не скрикнула, але їй одразу полегшало, коли за дверима пролунало:

— Відчиніть, поліція!

Олена сиділа на кухні й розповідала свою історію. Молодий поліцейський записував свідчення, а дівчину досі трусило.

— Скажіть, хто такий Богдан і де ви із ним познайомилися? — запитав другий офіцер. За його тоном було зрозуміло — старший у патрулі.
— Півроку тому я купила нову пральку. Минулого місяця вона потекла. Магазин направив мене до сервісу. Майстром призначили Богдана.
— Ви раніше його бачили?
— Ні. Вперше — коли він приїхав.
— То ви впустили в дім незнайомого хлопця?
— Та що ви? Це ж офіційний сервіс. Його співробітник. Я не першого-ліпшого запросила.

І справді, підстав не довіряти йому не було. Богдан прийшов у визначений час. Високий, підтягнутий, у формі, з великим чемоданом інструментів. Уважно оглянув пральку, зробив записи й заповнив офіційний акт. Олена підписала — все було чітко.

— Готово! Працюватиме як нова! — сказав майстер і протягнув їй папірець.
— Що це?
— Мій номер.
— А це ж не порушення правил вашої фірми? — здивувалась Олена.
— Не зрозумійте неправильно. Просто раптом щось зламається знову. Через сервіс довго, а якщо подзвоните — приїду швидше.

Олена з полегшенням зітхнула. Логіка в цьому була — минулого разу через офіс чекала цілий тиждень.

Але вже за кілька днів пралька знову потекла. І дівчині довелося знову викликати Богдана.

— Приїду, перевірю. Безкоштовно, звісно.
— Не розумію, що з нею.
— Не хвилюйтеся. На цю марку часто скаржаться.

Коли він закінчив, то витер руки й усміхнувся.

— На цьому все. Сподіваюся, більше не знадоблюся.
— І я на це сподіваюся. Дякую!

Олена, намучившись із поламаною технікою, нарешті відчула спокій. Богдан більше не зв’язувався — не було причин. Він не виявляв ніяких дивних намірів. Але коли історія вже забулася, пралька потекла знову. І цього разу номер Богдана не відповідав.

Олена витерла підлогу й розплакалася. «Дурна залізяка!» — сердито штовхнула дверцята.

Залишалося лише дзвонити до сервісу. Дівчина на тому кінці проводу дивувалася — Богдан здав звіт про виправлення, а нових заявок не було.

— Він сказав, що з цією моделлю проблеми й простіше дзвонити йому напряму.

Щось було не так. Новий майстер мав приїхати лише завтра. Оператор запевнила, що Богдан не на зв’язку, але вони все з’ясують. Раніше з ним не було проблем.

Того ж дня у двері постукали. І на порозі з’явився сам Богдан, який благав зачинитися й викликати поліцію.

— Ось і все, — зітхнула Олена. — Більше нічого не знаю.
— А під час ремонту ви спілкувалися з Богданом?
— Ні. Про що мені з майстром розмовляти? Інколи підходила, питала, чи потрібна допомога.
— Казали, в нього були свої інструменти? — усміхнувся молодий поліцейський.
— Ганчірки вони з собою не носять, — відповіла Олена. — У вас коли-небудь пралька текла? Якщо відкрутити клапан — вода ллється скрізь…

Поліцейські переглянулися. Олена відчула тривогу.

— Що відбувається? Хто ці люди? Вони обіцяли повернутися…
— Поки немає інформації. Але підозрюємо, що Богдан причетний до серії пограбувань.
— У— Але ж у мене нічого не вкрали! — скрикнула Олена.

— Поки що, — відповів старший офіцер, і його слова зависли в повітрі, наче загроза, що рано чи пізно має здійснитися.