Життя в обіймах незавершеності

**Щоденниковий запис**

Сьогодні зранку я підскочила від одного питання — де мої м’які іграшки? Кімната, ще вчора затишна і знайома, раптом нагадала лікарняну палату.

«Мам, а мої іграшки з кіндерів? Куди поділи?»

З кухні долинув голос мами: «Солодка, я їх віддала тіті Марії. У неї онучечка, Оленка, — така гарненька! Усе ранче не відходить від пакета з твоїми вещичками».

Я застигла. «Як… це жарт? Це мої речі!» — голос затремтів, а в очах заллялися сльози.

«Господи, доросла дівчина, а плаче через якісь дрібниці. Тобі вже сімнадцять — чи гратимешся, як дитина?» Мама знизила тон, але не відступала.

«Не дивуйся, коли наступного разу віддаси мою кімнату будь-кому!» — випалила я вже біля дверей.

Так завжди. Відколи мені виповнилося п’ятнадцять, я підробляла, щоб не просити в мами гроші на одяг. І ледь придбала перші джинси — вона одразу викинула зі шкафа цілий пакет «зайвих» речей.

«Ти ж бачила, як живуть сусіди. Тобі що, шкода?»

«Але ж це моє! Ти могла хоча б запитати!»

«Я тобі нічого не винна! А ти…» — мама заплющила очі, — «не маєш права мені дорікати. Це ж я купувала тобі ці речі».

Я сиділа біля порожнього шафи. «Невже вона не розуміє? Хіба можна просто взяти й віддати мої речі?»

Наступного дня з полиці зникли мої улюблені книжки — серія, яку я збирала ще з четвертого класу.

«Мам, це ж мені бабуся дарувала!»

«Ти ж їх не читаєш. До того ж — дитячі. Рано чи пізно б відвезли на дачу, розтопили б пічку».

«Не має значення! Дзвони, забирай назад!»

«Збожеволіла? Я не буду нікому дзвонити. Яка ж ти жадібна…»

Тоді мама так і не сказала, кому віддала книжки.

З тих пір я купувала лише необхідне, а речі, які ще лишилися, відвезла до бабусі. Мама ображалася, мовчала днями: «Ще трохи — і продукти купуватимемо окремо».

Сьогодні ж зникли останні іграшки. Я бігла до тіті Марії, не зважаючи на крики мами: «Не смій іти! Ганьба!»

Але мені було все одно.

На порозі мене зустріла тітя Марія — жінка з добрими очима, яка колись няньчила мене.

«Олесю, що трапилося?»

Я стояла, стиснувши кулаки. «Ви… мама віддала вам мої іграшки. Я…» — голос перервався.

Вона запросила мене увійти. Я сіла на пуфик біля дверей, не роззуваючись.

«Тітко… можна повернути хоч кілька?»

Вона здивовано подивилася. «Але ж Оленка вже грається…»

Я розплакалася. «Там був ведмедик… і лялька. Їх тато подарував перед тим, як…»

Тітя Марія мовчала, потім обняла мене. «Я не знала… Твоя мама сказала, що тобі вони не потрібні».

Вона привела мене на кухню, пригостила чаєм. Потім принесла стару хустку.

«Дивись… Тридцять років минуло, а я її не викидаю. Діти сміються, але для мене це — обійми моєї мами».

Її очі стали вогкими. «Я зрозуміла тебе. Завтра поверну твої іграшки. Бережи пам’ять про тих, кого любиш. Але не забувай і про тих, хто поряд».

***

Дома мама стояла, схопившись за комод. Я чекала лайки, але вона обняла мене.

«Пробач мені… Тітя Марія подзвонила. Я не знала…»

Її голос задрижав. «Коли ми розійшлися з татом, я викидала його речі. Назло. А коли він загинув… мені здалося, наче він спеціально нас кинув. І тепер я віддаю речі, щоб стало легше».

Ми довго розмовляли. Я розпитала про тата, про їхнє життя. Розказала про хустку тіті Марії.

«Я пам’ятаю її! Ніколи б не подумала, що якась річ може бути такою важливою».

Я посміхнулася. «Давай будемо віддавати речі разом. Але тільки ті, що справді непотрібні».

Ми обійнялися. Ніби вперше побачили одна одну.