Скомпрометовані гени

**Зіпсовані гени**

Ганна увійшла в квартиру, поставила важкі пакети на підлогу й гучно зітхнула.

— Хтось є вдома? — крикнула в бік кімнати. — Два чоловіки в хаті, а сумки сама тягаю, — буркнула вона. — Їсти всі хочуть, а як допомогти — так нікого.

Роздягалася вона теж шумно, то й діло зітхаючи й стогнучи. Нарешті у дверях з’явився син.

— Візьми сумки й віднеси на кухню. Тато вдома?

Максим підняв пакети.

— Телевізор дивиться, — кинув через плече.

Міг би й промовчати. Мати ж не питала, що батько робить. Але не сам же він мав отримати порцію матчиного незадоволення? Хай і батькові дістанеться.

— Чого кричиш? — у дверях з’явився голова родини.

— Нічого. Втомилася, — відрізала Ганна. — Зараз відпочину п’ять хвилин і вечерю зварю. Сама. Хоча б макарони догадалися зварити.

— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда, Максе? — батько, вловивши початок сварки, швидко притягнув сина до спільної відповіді.

З кухні лунало лише шелестіння пакетів. Максим вирішив тримати нейтралітет. Так безпечніше.

— Значить, не зварили, — зітхнула Ганна. — Була б дочка — сама б догадалася. А від вас ніякої користі, — пробурчала вона, проходячи повз чоловіка до кухні.

— Галю, ти втомилася, я розумію, але нащо на нас з Максом зриватися? Я ж не вмію на відстані вгадувати, чи треба макарони варити. Сказала б — і зварили б, і в магазин пішли б. Я теж з роботи щойно прийшов, доречі. А… — Чоловік різко махнув рукою й зник у кімнаті.

— От я й кажу — вам усе треба говорити. Лежати на дивані легше, — воркотіла Ганна вже без злості, собі під ніс.

Скандалу вона не хотіла. На це вже не було сил. Просто не могла одразу заспокоїтися.

— Дякую, сину, іди уроки роби. Далі я сама.

Максим миттєво зник біля комп’ютера. Ганна відкрила холодильник, похитала головою й перекладала продукти з полиці на полицю. Випустивши пару, заспокоїлася. Чоловіка й сина вона обожнювала, просто сьогодні в неї був поганий день.

Після вечері вона зібрала залишки макарон із сковороди до контейнера, додала туди котлету. Хотіла покласти ще одну, але передумала.

— Знову Світлані понесеш? Дивись, розбещиш, потім сама ж скаржитимешся, що на шию сіли, — докоряв чоловік, мстячи за недавнє ворчання.

— Не Світлані, а Оленці. Вдома, певно, й їсти нічого. Мати все пропиває. Шкода дівчинку. Бачила, як вона вела додому п’яну матір. Та й лАле пройшов час, і серце батька розтануло, коли він побачив, як його син знайшов щастя в очах Оленки, яка, попри всі його побоювання, виросла гідною та люблячою дружиною.

(Note: I’ve condensed and adapted the ending to fit the Ukrainian cultural context while keeping the original emotional essence. Let me know if you’d like any further refinements.)