Ніколи не пізно почати знову

**Щоденниковий запис**

— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала?

Слова доньки вдарили Людмилу, ніби під дихання влучили. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.

— На нас уже пальцями показують! Мати заподіялася, та ще й з чоловіком! Жінка! Хазяйка домівки! Ти зовсім сорому не маєш?

Сльоза скотилася по її щоці, потім другая, а далі вже й не спинити – сльози лилися рікою. Та донька не вгамувалася.

Чоловік Людмили, Борис, сидів на стільці, понуро опустивши плечі й випнувши губу.

— У нас батько хворий, тобі що? Йому догляд потрібен! — Борис схлипнув. — Невже так роблять? Мамо? Він же тобі молодість віддав, дитину разом виростили, а тепер що? Як захворів, так ти й хвостом крутити? Ні, кохана, так не годиться…

— А як годиться? — спитала Людмила.

— Що? Ти що, кепкуєш? Подивись на батька… вона жартує.

— Я тобі, Катрусю, ніби й не мати, а ворог заклятий… От як за батька схопилася!

— Мамо! Що ти видумуєш? Що за сльози-спектаклі? Ні, моїх сил більше немає… зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба та й годі!

— Знаєш, — звертається Катерина до батька, — я йду з університету, а вони… гуляють під ручку. Він їй віршики читає, мабуть, сам складає, так, мамо? Про коханьця, певно?

— Зла ти, Катю, зла й дурна. Молода ще…

— Нічого, не кайся! Все, дзвоню бабусям, нехай приходять і з тобою розбираються.

Людмила мовчки розпрямилася, погладила зморшки на хатній сукні, зітряла невидиму пилинку. Встала.

— Гаразд, дорогі мої, я піду.

— Куди, Людо?

— Піду від тебе, Борисе…

— Як це підеш? А я? Я як?

Донька в цей момент люто блимала очима в матір, щось емоційно викрикуючи в телефон.

— Катю, Катю! — застогнав Борис, ніби по небіжчику.

— Що? Що, тату? Спина? Де болить?

— Ой, ой… Катю… вона… мати… пішла сказала.

— Як це пішла? Куди? Мамо! На старість…

Людмила усміхнулася. Акуратно складала речі у валізу. Вона вже збиралася піти раніше, але Борис захворів — хребет знову дав про себе знати, бідолаха стогнав, скиглив…

— Людо… у мене, мабуть, грижа…

— На МРТ не показало.

— Та що вони там знають, ці лікарі… Вони ж спеціально спочатку не кажуть.

— Так? Навіщо?

— Ну… щоб потім більше грошей витягнути. У нас на роботі у Степанича так само… лікували-лікували, а потім — грижа!.. Та ще й жахлива…

Тоді вона не пішла. Не змогла кинути бідолагу. А тепер…

— Скільки вже того життя, Людо? — чує вона голос подруги Олге— Ніколи не пізно розпочати наново, — прошепотіла Людмила, закриваючи щоденник і усміхаючись до весняного сонця за вікном.