Тепле свято: зустріч старих подруг у затишному домі

Оля прийшла в гості до подруги. Дружили з університету. Сьогодні в тієї був день народження. І все було чудово, чарівно, просто ідеально. Велика квартира, чотири просторих кімнати.

У вітальні – стіл, аж ломиться від угощень! І сир, що плавить золотими краплями – справжній, з дірочками. І ковбаса першого ґатунку, зерниста, з біленькими жиринками. І запечена риба. І м’ясо на вертелі – нову духовку випробували! І малосольні помідорчики, і хрустка капуста з часничком. І солодощі, і випічка… Не стіл, а справжній український натюрморт.

Гості – самі добрі люди. Родичі, колеги. Всі щиро вітають, тости говорять. Музика ненав’язливо лунає. На полицях – порцелянові статуетки, на вікнах – гарні штори, на підлозі – килим з квітами, м’який, приглушує кроки… Всі їли з апетитом.

Чоловік іменинниці подарував дружині витончене каблучко з діамантом. А як же – п’ятдесят років! Діти сердечно привітали маму. Онучок поцілував бабусю… І місця всім вистачило. І всі були радісні та щасливі.

А потім навіть танцювали. Господарі спеціально звільнили одну кімнату. І трохи розігріті їжею та напоями гості рухалися під мелодії своєї молодості. Олю теж запросив танцювати дуже приємний чоловік, колега чоловіка іменинниці.

Оля танцювала. Розчервонілася, коса розкуйовдилася – рухалася граціозно, наче в юності. А чоловік усміхався, говорив гарні слова. Нічого лишнього. Але це було приємно. Просто приємно чути теплі компліменти.

А потім Оля глянула на годинник і згадала. Треба йти додому. Не йти – бігти. Вже пізно. Свекрусі потрібно дати ліки, помити – чоловік сам не впорається. І приготувати їжу на завтра: завтра Оля на роботу з обіду, але зранку стільки справ. Потім прийде чоловік – у нього теж клопіт повно. Коли в домі хворий, справ не злічити. І вони не закінчуються.

А грошей нема. Чоловік втратив роботу – видавництво закрилося. Поки що влаштувався за копійки. А ще кредит – син втратив бізнес. І до невістки в лікарню їздити – вона з дитиною вже два тижні там.

Свекруха залишиться з доглядальницею. А знаєте, скільки коштує година її роботи? Ось. Без грошей нікуди. Ще треба вночі посидіти за комп’ютером, подещо заробіткувати, щоб потім доглядальниця посиділа з хворою…

Ці думки нахлинули раптом. Оля швидко зібралася – її не затримували. Свято тривало. Подруга обійняла на прощання. Вона завжди допомагала! Але в неї своє життя, свої свята. Свій чоловік. Свої діти. А Олі треба йти додому. В свій дім і в свої клопоти.

І Оля пішла до автобуса під холодним, тверезячим дощем. І на секунду промайнула думка: повернутися. Повернутися туди, де тепло, де стіл ломиться від угощень, де звучить музика, де всі такі добрі й щирі.

Де можна говорити не про хвороби та гроші, не про невдачі – а, скажімо, про фільми. Згадувати смішні історії з молодості. Сміятися з жартів. Чи ось так – танцювати повільний танець із симпатичним чоловіком під ніжну мелодію…

Але Оля їхала в холодному автобусі додому. Потім зайшла у свою невелику квартиру – і вдихнула запах хвороби. Хоч як мій та прибирай, він лишається. Запах нещастя – його важко описати, але він є. І ще пахне підгорілою кашею – знову не доглянули. Потім каструлю важко відмити…

І втомлений чоловік одразу почав розповідати, що призначив лікар його матері. Йому теж. Треба завтра записатися до іншого, аналізи не дуже.

Квартира здалася Олі темною, тісною, насиченою хворобою, бідністю, невдачами. А чоловік стояв постарілий, сивий – наче дідусь. І ще лампочка перегоріла – світла стало менше. Навколо – коробочки з ліками, пакування підгузків, великий пакет з використаними – треба винести…

Контраст із чужим щасливим домом був такий різкий, що Оля ледве стримала сльози. Гіркий комок підкатив до горла.

Оля проковтнула його. УсАле потім вона подивилася на чоловіка, який старанно відмивав каструлю, і раптом усміхнулася – тому що хоч як важко, вони разом, і це головне.