ВИДАТНЯ УНІКАЛЬНІСТЬ

Зазвичай про таких як я кажуть — «у неї дар». Я ж завжди вважав це покаранням. Але про все по порядку.
Коли мені був місяць від роду, моя мати залишила мене під дверима дитбудинку. Чому — не знаю, можливо в неї теж був такий «дар», і вона не хотіла його вирощувати у мені. Факт лишається фактом: я ріс у дитбудинку, не знаючи батьків. Вперше мою особливість помітила вихователька Ольга Андрівна. Вона розповідала, як я грався з дітьми, а один хлопчина відібрав мою іграшку. Тоді, цитуючи її слова:
«Присягаюсь, я бачила, як Тимур відлетів на килим у другий кінець кімнати, а ти забрала свою річ».
Ольга Андрівна була доброю жінкою. Відразу зрозуміла, що я незвичайний, і якщо хтось довідається, мене не залишать у спокої.
«Не хочу, щоб тебе забрали на досліди», — казала вона не раз.
Тому вона не лише виховувала мене, а й допомагала приборкати мої здібності. Коли люто злився, міг пересувати предмети і навіть людей. Я відчував біополя всіх навколо. Не треба було навіть вітатися, щоби відчути, добрий людина чи злий. З одного боку, скажеш, це добре. Та мені здавалося, ніби люди теж відчували мою непохожість і уникали мене. Тому досі жодна прийомна родина не хотіла мене усиновити. Було образливо. Я, як усі, хотів ласки, любові, справжньої родини. Хотів знати, що таке мати.
У дитбудинку в мене була лише одна подруга — Марьяна. Її звали Марія, але їй не подобалось, тому я називав її Марьяною.
Марьяна була чудовою дівчиною. Ми добре проводили час разом. Вона була мені родиною, а я їй. Вона знала про мої здібності і ніколи не зрадила таємницю, та й не просила скористатися ними для себе. Я був їй вдячний. Марьяна вже впала духом знайти сім’ю — їй виповнилося п’ятнадцять. Усі в дитбудинку знали: старших дітей ніхто не бере.
Та ось одного разу Марьяна вбігла в кімнату з палаючими очима. Мене одразу обдало її шаленою енергетикою.
— Що трапилося?
— Оксан! Уяви! Мене усиновлюють! У мене буде сім’я!
Марьяна підскочила й, обійнявши мене за плечі, закрутила по кімнаті.
— Знайшлися люди, які мене хочуть! Мені так пощастило!
Потім зупинилася й, серйозно дивлячись на мене:
— Не журся, обов’язково завітаю. А як тебе усиновлять, дружитимемо сім’ями! Ходімо, ходімо швидше, покажу їх, вони біля кабінету директорки.
І Марьяна потягла мене за руку.
Ми зупинилися біля дверей, які якраз розчинилися. Вийшла пара. Великий чоловік із широкими плечима, гострим підборіддям, сильними вилицями. Я миттєво відчув цілий спектр біополя від обох. І те, що відчув, мені зовсім не сподобалось.
Від чоловіка віяло великою силою, та не силою — насильством. Грубістю. Злістю. Жінка ж мала дуже слабке й перелякане поле. Дика втома й пустота.
— О, Марійко! — чоловік розплівся усмішкою. Мене аж перекривило.
— Ми вже майже оформили все. Завтра поїдеш з нами додому.
Марьяна кинулася до нього. У ту ж мить я відчув ще один відтінок в його енергетиці — ніби кохання, та не батьківське. Щось інше, схоже на хтивість…
Повернулися в кімнату. Марьяна скакала, не в змозі стримувати емоції. Я ж сидів на ліжку, намагаючись збагнути побачене. Може, здалося?
— Ну чого ти? — Марьяна сіла поруч. — Не засмучуйся так, бачитимемось, обіцяю.
— Марьяно, мені не сподобалися ці люди. Щось не так. Особливо той чоловік, він недобрий.
Марьяна нахмурила брови.
— Годі, Оксан, нащо таке казати? Ти що, заздриш? Я так довго цього чекала! В мене нарешті буде сім’я! А Терентій Володимирович дуже люб’язний. Я з ними розмовляла, вони такі сяючі, турботливі. Терентій Володимирович обіцяв мені власну велику кімнату, уявляєш?
— Марьяно, ти ж знаєш, я відчуваю людей!
— Оксан, відчепись! Кожну пару перевіряють психолог і директорка. Вони чудові
Затишно сидячи вечорами втрох за кухонним столом, коли запах свіжої ватрушки з вишнями змішується з теплом нашої нової родини, я нарешті відчуваю спокій і розумію, що цей дар – не вада, а наша спільна берегиня.