Баба Маня вирішила помирати. П’ятниця, обідня пора, поївши пшоняного кулешу та запивши його молоком, вона витерла рот фартухом і дивилася крізь кухонне вікно кудись у далечінь

Баба Галя зібралася вмирати. Була пятниця, обідня пора, попоївши кулешу з пшона та запивши його молоком, вона, витерши рот фартухом, дивилася крізь кухонне вікно кудись у далечінь і промовила звичайним, безвиразним голосом:
Оленко! Післязавтра помиратиму, у неділю, якраз перед службою.
Її донька Олена, переставляючи на плиті каструлі, на мить завмерла, потім різко обернулася до матері й сіла на табурет, тримаючи в руці ганчірку:
Та що ти видумала?
А час мій скінчився, от і все, пожила, досить. Допоможеш мені вмитися, одяг чистий зі скрині дістань. Ну, це ми потім обговоримо, хто ховатиме, хто могилу копатиме, ще час є.
То треба всім повідомити, щоб встигли приїхати попрощатися?
Так-так, обовязково скажи, поговорю з кожним.
Хочеш усе розповісти напередодні? Добре, нехай знають.
Старушка згідливо похитала головою й, спираючись на руку доньки, пішла до своєї ліжка.
Вона була невисокого зросту, сухенька, обличчя як печене яблучко, все в зморшках, очі живі, блискучі. Волосся рідке, сиве, гладко зачесане й зібране у пучок на потилиці, приховане під білою ситцевою хусткою. Хоч господарствувала вона давно вже небагато, але фартух носила звички заради, клала на нього свої натружені руки з широкими, наче розкачаними пальцями. Їй йшов вісімдесят девятий рік. І от, подумати тільки, зібралася вмирати.
Мам! Я на пошту схожу, телеграми пошлю. Ти як?
Нічого, нічого, іди з Богом.
Залишившись сама, Баба Галя задумалася. Думки перенесли її далеко, у молодість. Ось вона з Петром сидить над річкою, жує травинку, а він ніжно їй посміхається. Згадала весілля. Маленька, гарненька, у світлій сукні, вийшла навколішки й пустилася в танець під гармонь. Свекруха, побачивши вибір сина, тоді сказала:
Що з такої в господарстві, дрібненька, та ще й чи народить?
Не вгадала. Галя виявилася працьовитою та витривалою. У полі, на городі працювала на рівні з усіма, не встигали за нею, багато трудоднів заробила, була передовицею. Будинок ставили вона перша помічниця Петрові: подасть, принесе, підтримає. Жили вони з чоловіком дружно, душа в душу. Через рік у новій хаті народила Галя доньку Оленку. Було донечці чотири роки, вже думали про другу дитину, як почалася війна. Петра забрали в перші ж дні.
Згадавши проводи його на фронт, баба Галя глибоко зітхнула, витерши сльози фартухом:
Сизий мій голубе, скільки я за тобою тужила, скільки сліз пролила! Царство тобі небесне та вічний спокій! Скоро побачимось, почекай трохи!
Її думки перервала донька, що повернулася. Прийшла вона не сама, а з місцевим фельдшером, який лікував майже все село.
Як ви тут, бабо Галю, чи не занедужали?
Та нічого, не скаржуся поки.
Він послухав старушку, виміряв тиск, навіть температуру поставив усе було в нормі. Перед виходом, відвівши Олену вбік, фельдшер понизив голос:
Схоже, життєвий ресурс вичерпався. Наука цього не доводить, але старим інколи відчуття, коли час. Міцній і готуйся поступово. А що робити вік!
У суботу Олена викупала матір у лазні, вдягла в чисте, та й лягла та на свіжу постіль, вдивляючись у стелю, ніби призвичаюючись до майбутнього стану.
Після обіду почали зїжджатися діти.
Іван, огрядний, лисий чоловік, шумно увійшов у хату, занісши торбу з гостинцями. Василь і Микола, брати-близнюки, смугляві, чорняві, з горбинкою на носі, зявилися на порозі, приїхавши разом із міста на машині, тривожно дивлячись у очі сестрі: як вона?
Тетяна, повненька, з добродушним обличчям, прибула автобусом із сусіднього району, де жила з родиною.
А вже перед вечором, на таксі від станції, приїхала електричкою Надія, струнка, рудоволоса, директорка школи з обласного центру.
Із тривогою в очах, втираючи сльози хустками, вони заходили в хату, йшли до матері, що здавалася маленькою й безпорадною на великому ліжку, цілували її, тримаючи за руку й заглядаючи в очі з тихою надією:
Мам, що ти видумала, ще поживеш, ти у нас сильна.
Була сильна, тепер вистачило, відповідала баба Галя й, стиснувши губи, зітхала.
Спокійно відпочинь, завтра поговоримо, не бійся, до служби не вмру.
Діти, невпевнено відійшли від матері, обговорюючи між собою насущні справи. Вони вже й самі не молоді, часто недужали, але були раді, що з матірю постійно жила Олена, і можна бути спокійними за неї.
Приїхавши до матері, за старою звичкою взялися за господарство. Усе тут було їм знайоме й рідне будинок їхнього дитинства. Микола з Василем рубали дрова й складали п