«Батько, поступися квартирою — ти своє вже прожив». Цими словами дочка грюкнула дверима…

«Тату, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів донька грюкнула дверима…

Він жив сам. Після того як дружина пішла, порожнеча накрила його, ніби чорна щільна ковдра. Все навколо стало сірим. Нічого не тішило — ні сонячні дні, ні чашка міцного чаю зранку, ні старі добрі фільми, які колись дивилися всією родиною. Робота залишилася єдиним, що ще тримало його в цьому світі. Поки були сили — він ходив туди, бо вдома було нестерпно тихо. Ця тиша дзвеніла у вухах і краяла серце.

Дні текли один за одним. Всі однакові, немов ксерокопії: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька з’являлися все рідше, майже зникли з його життя. Телефонували сухо, формально. А потім взагалі перестали брати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у лиця перехожих, наче сподівався знайти в натовпі когось рідного. Його лякала не старість — його лякала смерть у самоті.

Він почав відчувати, як гасне зсередини. Душа боліла, стискалася в клубок. Він згадував дружину — хотів би попросити вибачення, але так і не наважувався набрати номер. Він досі любив її. Шкодував, що багато не встиг сказати.

І тут в один з днів на порозі з’явилася донька. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблену випічку, заварив чай, дістав старі фотоальбоми — хотів пригадати, як усе було колись. Але візит був зовсім не про те.

— Тату, — почала вона з холодною прямотою, — ти живеш один у чотирикімнатній квартирі. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.

Він не повірив. Думав — пожартує зараз, засміється. Але в її очах не було й краплі іронії.

— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою…

— Ти вже своє віджив! — виплюнула вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж все одно один, навіщо тобі стільки простору?

— Коли ти знову приїдеш? — ледве чутно запитав він, не впізнаючи власний голос.

Вона подивилася на нього з байдужістю і, взуваючись, кинула:
— На твої похорони.

Двері грюкнули. Він завмер. А потім просто опустився на підлогу. Біль у грудях била, ніби молотом. Лежав так три доби. Без їжі, без сил, без надії. Потім зателефонував синові.

— Михайло, приїдь… Мені погано, — просив він.

Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, ти не ображайся, але тобі справді не потрібна така велика площа. Я хочу машину взяти, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив квартиру продати.

Потім була тиша. Та тиша, яка дзвенить у вухах і залишає в душі дірку. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Є лише чужі люди, в жилах яких тече його кров.

Наступного дня він зайшов до аптеки. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, привітався.

— Аня? — запитав він, — як вона?

— Поїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.

«Знайшла своє щастя…» Ці слова пекли. Він не був проти її щастя. Він був проти своєї порожнечі.

Вранці наступного дня він прокинувся з важкістю в грудях. За вікном висіло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов кілька кварталів. Знайшов стару лавку у дворі. Сів. Закрив очі. Серце зробило останній болючий удар.

А його душа, стомлена від болю, байдужості і тиші, нарешті злетіла — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнього. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я сумувала…»

Але це — вже не тут.