Батько-вірність

**Батько-герой**

Оксана з торбою продуктів повільно піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи щаблі. Так само вони рахували разом із сином, коли йшли з дитсадка. Данилко старанно повторював за нею, а через пару місяців уже сам бойко лічив. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову пробубніла вона, наче молитву.

Нагорі вдарили двері, по сходах залунали поспішні кроки. Оксана зупинилася на майданчику між другим і третім поверхом, відступила вбік.

— Добрий день, — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятирічна Соломія.

— Соломіє, стій! Шапку забула! — гукнула їй зверху мати.

Дівчинка неохоче повернулася.

— Тепло ж. Набридла з цією шапкою, — пробурчала вона тихо.

Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.

— Ввечері холодно буде. Не забарися, чуєш? Щоб після танців одразу додому.

— Гаразд. — Дівчина взяла шапку і побігла донизу.

— Не “гаразд”, а шапку вдягни, — крикнула їй услід мати.

— Добрий день, Оксано. З роботи? Оце ж шкодлива, так і хоче піти без шапки, а потім носом хлипатиме, — поскаржалася сусідка.

Вони разом пішли вгору. Оксана знову почала рахувати ступені, але сусідка перебила її.

— Як син? Дзвонить?

— Ні, — зітхнула Оксана.

— Так, ростиш дітей, ростиш, потім виростуть, підуть, а ми переживай, чекай. А що нам лишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Побіжить, і думай, де вона, з ким? А в неї лише танці на думці.

Оксана зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала ключі з кишені пальто, сусідка зникла за своїми дверима. Вона увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Щодня з замиранням серця сподівалася, що Данилко повернеться. На вішалці висіла лише її демисезонна куртка.

Поставила торбу на комод для взуття й почала роздягатися. Колись Данилко біг її зустрічати, одразу викладаючи новини.

— Зачекай, дай роздягнутися, — втомлено просила вона. — Не чіпай торбу, важка.

Потім він підріс, і тепер вона сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести торбу на кухню, заодно питаючи про школу.

— Усе добре, — відмахувався він, відносив торбу і миттєво йшов у свою кімнату.

Потім закінчив школу, вступив до університету. Тепер, повертаючись додому, Оксана рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею своїми новинами.

«Може, завести кота? Буде зустрічати, не так важко повертатися…» — зітхнула вона. Кожного разу думала так, а потім забувала. Швидко перекушувала й сідала перед телевізором дивитися новини.

Вдивлялася в чоловіків у однаковому польовому одязі. Обличчя наполовину прикриті. Очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, але з надією спрямований у камеру. Родичі впізнають, побачать, що живий. Один із них міг бути її сином. Оксана вірила, що одразу пізнає його…

***

Чотири місяці тому

— Данилко, ти вдома? — гукнула вона, заходячи в квартиру.

— Вдома. — Він повільно вийшов із кімнати.

— Чого так рано? — Оксана з торбою пройшла на кухню, Данилко поплівся за нею. — Голодний? — Поставила торбу на стілець, почала розкладати продукти. Данилко сів навпроти.

— Чого мовчиш? Щось сталося? — Оксана завмерла з пачкою сиру в руці.

— Здоровий як бик. Усе гаразд, мам.

Але їй не сподобався задумливий вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала порожню торбу й прибрала в шафу.

— На сніданок сирники зроблю, — промовила, вдивляючись у нього.

— Сядь. — Він кивнув на стілець. Оксана послухалася, але серце стиснув жах.

— Ти мене лякаєш. Що трапилося? Одружитися збирався?

— Мам, я йду на фронт.

— Я-як? — ніби спіткнулася вона. — Так одразу? Ти ж у армії не служив…

— Не одразу. Спочатку навчання, а потім…

— Ні, — заперечила Оксана. — Ти тільки закінчив університет, знайшов хорошу роботу… А я? Ти про мене подумав? У мене, окрім тебе… Ти не можеш так вчинити. Чому?

— Війна трапилася, мам. Я не можу стояти осторонь. Я здоровий, сильний чоловік, освіта підходить.

— Ти не чоловік, ти хлопчина. Тобі всього двадцять три…

Вона зустріла твердий погляд сина й замовкла. В очах задрижали сльози, обличчя розплилося. Вона кВони стояли обіймаючись у вікні, коли за поворотом з’явився Данилко з Сергієм, і Оксана зрозуміла, що тепер вони — одна родина.