Батьки купили наречену для хворого сина, але коли прийшла вдова з дітьми — все пішло не за планом.

Ірина стояла біля віконця крихітної кухні, спостерігаючи за своїми семирічними близнюками Дімою та Максимом. Вони бавилися у дворі, а заходяче сонце заливало небо ніжними рожевими тонами. Їхній будиночок на околиці міста був непоказним, але затишним: двоповерховий, з невеличким садком і старою яблунею під вікном. Тут вони з дітьми жили вже півроку з тих пір, як поховали Павла.
“Мама, а коли тато повернеться?” запитав Діма, зайшовши на кухню й притулившись до матері.
Серце Ірини стиснулося, але вона намагалася не показувати цього. Ласкаво потрепавши сина по голові, вона відповіла:
“Тато більше не прийде. Він тепер на небі, спостерігає за нами звідти. Ти ж пам’ятаєш?”
Максим теж підбіг до мами, і Ірина обійняла обох. У них було так багато від Павла ті самі темні волосся, сірі очі Іноді ця згадка про чоловіка завдавала болю, але частіше гріла.
“Мама, а що в нас на вечерю?” поцікавився Максим.
“Приготую картоплю з котлетами”, збрехала Ірина, адже в холодильнику майже нічого не лишилося.
Грошей ставало все менше. Пенсія була мізерною, а знайти роботу з двома малолітніми дітьми практично неможливо. Ця думка не давала їй спокою щодня, але перед дітьми вона намагалася триматися впевнено.
Раптом почувся різкий стук у двері. Несподівані гості рідкість у них. Ірина схвилювалася.
“Хлопчики, ідіть до себе”, попросила вона синів.
“Хто там?” запитав Діма.
“Не знаю. Ідіть, пограйте поки”.
Коли діти пішли, Ірина обережно підійшла до дверей і заглянула у вічко. На порозі стояли двоє чоловіків у суворих темних костюмах один високий і худий, інший нижчий і кремезніший.
“Ви хто?” запитала вона, не відчиняючи.
“Олексій Вікторович і Сергій Миколайович. Хочемо поговорити про вашого чоловіка”.
“Мій чоловік помер”, відповіла Ірина.
“Саме тому ми тут. Відчиніть, будь ласка”.
Після недовгих вагань Ірина відчинила двері, залишивши ланцюжок. Гості представилися й попросили пройти всередину. Вона неохоче впустила їх у будинок.
“Ваш чоловік, Павло Сергійович, був нашим клієнтом”, почав високий, який назвався Олексієм. “У нього є борг”.
“Який борг?” перепитала Ірина, відчуваючи, як усередині холодніє.
“Графіка. Величезна сума”, Сергій простягнув аркуш паперу. “Ось розписка”.
Руки жінки тремтіли, коли вона взяла документ. Побачена цифра змусила її збліднути.
“Цього не може бути! Павло інколи грав, але не на такі гроші”
“Грав”, різко заявив Олексій. “І програв. Тепер платити мусите ви”.
“Але в мене немає таких грошей! У мене діти, я не працюю!”
“Це ваші проблеми”, байдуже пожав плечима Сергій. “Даємо вам місяць”.
“А якщо я не зможу?..” прошепотіла Ірина.
Чоловіки переглянулися.
“Зможете”, сказав Олексій. “Дуже радимо”.
Вони пішли, залишивши по собі лише страх і безвихідь.
Через кілька місяців Ірина стояла на кладовищі, тримаючи букет хризантем. Поруч із нею мовчки стояли Діма й Максим. Могила Павла була ще свіжою, осіннє листя повільно падало на камінь.
“Тато, ми тебе любимо”, прошепотів Діма, поклавши на могилу свій малюнок.
“І пам’ятаємо”, додав Максим.
Ірина дивилася на фотографію чоловіка. Він посміхався, як колись, до всіх бід, до боргів, до його залежності. Вона згадала останні місяці життя Павла став дратівливим, часто зникав, казав, що зустрічається з друзями. Вона підозрювала, що знову п’є, але не думала, що все зайшло так далеко.
“Пробач мене, Павле Я не знала, як все погано”
На виході з кладовища вона помітила Олексія й Сергія. Вони курили й явно чекали її.
“Хлопчики, ідіть до машини, я зараз”, попросила Ірина дітей.
Ті слухняно пішли.
“Співчуваємо”, почав Олексій.
“Що вам потрібно?” холодно запитала вона.
“Нагадати про борг. Минуло три місяці”.
“Я шукаю роботу, але з дітьми це складно”
“Знайдіть спосіб”, порадив Сергій. “Або ми знайдемо його самі”.
Олексій дістав розписку й показав їй.
“Це його підпис. Дім вказаний як застава”.
“Як дім?! Це єдине, що в нас є!”
“Було”, пожав плечима Сергій. “Якщо борг не буде погашений, він стане нашим”.
“У вас ще три тижні”, додав Олексій. “Подумайте добре”.
Дома Ірина сиділа за кухонним столом, перераховуючи свої скромні заощадження. Сума була сміховинною. Вона дивилася на фотографію Павла на холодильнику й шепотіла:
“Навіщо ти це зробив? Чому ризикнув домом?”
Відповіді не було.
Наступного ранку вона повела дітей до школи й пішла до банку. Може, схвалять кредит? Але відмова була однаковою скрізь.
Ввечері, коли діти лягли спати, Ірина вперше за весь цей час дозволила собі розридатися. Сльози котилися по щоках, змиваючи біль, страх, відчай.
За вікном лив дощ.Відчинивши двері спальні, вона побачила, як Станіслав, усміхаючись, тримав у руках маленьке кільце вони більше ніколи не будуть самотні.