Біжи, поки є час…

**Щоденник Олесі**

Біжи, поки не пізно…

Кожна дівчина мріє про велике чисте кохання. Щоб світ крутився, а серце завмирало від ніжних обіймів. Щоб хлопець зробив несподіване, гарне запрошення на очах у всіх — щоб заздрили. Щоб весілля було як із казки: він — у строгому костюмі, вона — тендітна у повітряній сукні, сяюча від щастя. Таке бачать уві сні ще з пелюшок. Олеся не була винятком.

На початку навчального року до 9-А прийшов новенький — Данило Ковальчук. На перерві хлопці обступили його: “Звідки?”, “Чому вчасно не перевівся?”

“Батько військовий, от і переїхали”, — пояснював Данило.

“А стріляти вмієш?”
“Бувало.”

“З якої зброї?”
“Зі штатної…”

Данило одразу помітив Олесю. Вона стояла осторонь, ніби й не цікавилась ним. Після уроків пішов провожати — виявилось, живуть недалеко. Вона розказувала про школу, він — про міста, де служив батько.

На її День народження він приніс у клас троянду й подарував при всіх. Хлопці посміхнулись, але з повагою. Дівчата аж позеленіли від заздрощів.

Олеся взяла квітку так, ніби це звичайна річ. Її погляд казав: “Бачите, як за мною бігає новенький? То ще буде!” Вона поводилась з ним зверхньо, хоча він їй подобався.

Перед випуском Олеся познайомилась з дорослим спортсменом на змаганнях з веслування біля Дніпра.

“Дівчата, ідіть сюди — тут краще видно!” — покликав симпатичний хлопець.

“Ви теж змагаєтесь?” — запитала Олеся, пробираючись крізь натовп.

“Ні, я борець. Мій друг у човні — ось він, другий.” Вказав на воду, але не відводив від неї очей.

Віктор — так його звали — провів її додому.

“Знаєш, що означає моє ім’я?”

Олеся знала, але раптом все вилетіло з голови.

“Переможець. Я завжди перемагаю.”

Він їй подобався. Новий потяг, збудження й легкий страх. Данило миттєво зник із думок. Що він проти Віктора Захаренка? Вся дорога — думки: “Поцілує? Як реагувати?” Але біля під’їзду він лише попрощався. Розчарування.

Наступного дня, коли вона вийшла зі школи, Віктор зустрів її біля дорогої іномарки. Посміхнулась, озирнулась — всі подивились. Данило стояв неподалік, нахмурений. Олеся з переможним виглядом сіла в авто, але від’їхавши, злякалась: “Куди він мене везе?”

Вони просто катались містом. Він розповідав про країни, де був на змаганнях. Його увага пестила її самолюбство. Поводився стримано, без зайвого. З подорожей привозив парфуми, прикраси. Скромна троянда залишилась у минулому. Подруги охохотали, оглядаючи подарунки. А Данило… Данила Олеся більше не помічала.

Після школи вона вступила до університету. Майже щодня Віктор зустрічав її на машині.

“Де твой Ромео?” — питали подруги, коли бачили її пішки.

“На зборах”, — відповідала Олеся.

Запропонував одружитись посеред площі, на колінах, з кільцем у бархатній коробці (з маленьким діамантом, як у кіно). Навколо зібралась поліція — ледь не забрали за порушення порядку.

Олесі бракувало лише одного — щоб подруги це бачили.

У ЗАГСі вона була немов ангел у мереживі — прекрасна, щаслива. Поряд — він, спортсмен-переможець, від якого от-от лусне піджак. Що ще для щастя?

Після весілля Віктор привіз її до своєї квартири.

Через місяць Олеся зрозуміла, що вагітна. Не вчасно. А як же навчання?

“Думай про сина. Потім закінчиш. Дома сиди. Грошей вистачає”, — сказав Віктор.

“А якщо донька?”
“Буде син. Я ж переможець, пам’ятаєш?”

Син народився. Вітання, подарунки — все минуло. Віктор тренувався, їздив на змагання, а вона сиділа вдома. Подруг ніби під землю пішло. Мама натякнула, що дзвонитиме, але приїжджати не стане — зять не хоче її втручання.

Олесі було не до сліз, але щастя повноцінне лише тоді, коли його бачать. А тут — нікого. Вона почувалась ізольованою, немов прокажена. Красивий сон почав розвіюватись.

Коли син підріс, стало легше. Водила його на підготовку до школи, у спортивні гуртки. Спілкувалась з іншими мамами. Але постійно відчувала погляд Віктора — навіть коли його не було. На вулиці озиралась, ловила відчуття слідкування. Одного разу розповіла про це чоловікові.

“У тебе параноя. Мені краще нічого робити, як слідкувати за тобою?” — відрубав він.

“Віть, я хочу працювати, закінчити навчання…”
“Ти що? ТисВона зітхнула, дивлячись на сина, який сміявся з Данилом біля річки, і зрозуміла, що нарешті вільно.