Боялась, що чоловік кине мене через народження дочки замість сина

У нашій родині завжди панував культ синів. Мешкали ми в Україні, і дівчат тут чомусь цінували менше. Мене виховували в цьому дусі. У мене є молодші брат і сестра, і я помічала, як по-різному до нас ставилися.

Коли народилася моя сестра, батько був дуже засмучений. Хоча на УЗІ казали, що буде дівчинка, він до останнього сподівався на помилку лікарів. Лише в пологовому будинку він переконався, що знову дочка. Але коли мама завагітніла братом, батько змінився. Родичі вітали їх з особливою щирістю. Усі раділи.

“Дівчина — то дівчина. Вийде заміж — і піде. А син — продовження роду!” — твердив батько.

Виховання теж було різним. Братові не доручали домашніх справ, не лаяли за погані оцінки або витівки. Не скажу, що до мене й сестри ставилися погано, але різниця була помітна. Брата буквально носили на руках.

Тоді я вирішила, що у всіх сім’ях переважає бажання мати сина. З цим переконанням я й вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли одне одному. Коли він сказав: “Хочу сина”, я не здивувалася — для мене це було природно. Після звістки про вагітність я мріяла про хлопчика. Та лікарка на УЗІ радісно оголосила: “У вас буде дівчинка!” У мені все завмерло. Як сказати чоловікові? Думала, він почне скандалити, збере речі та піде.

Не розумію, чому моя уява малювала такі картини — адже мої батьки не розійшлися після народження мене й сестри. Та я була в розпачі. Після сильних переживань мене поклали в лікарню — був ризик втрати дитини. Чоловіка тоді не було в місті, але він негайно примчав до мене.

Він ще не знав результатів УЗІ, а я не розуміла, як йому сказати — адже він так мріяв про сина. Чоловік не питав про стать дитини, турбувався про мене, дізнавався про здоров’я, обіцяв принести щось смачненьке, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго плакала. Прийшла медсестра, щоб заспокоїти мене. Я поділилася з нею своїми страхами. Не знаю, як вона мене зрозуміла крізь сльози. Вона сказала: “Ти мусиш думати про дитину, а не про чоловіка.”

“Ти знаєш, скільки чоловіків у світі? Знайдеш іншого! Головне — виносити донечку, їй шкодить, коли ти нервуєш. І дитина таким і народиться!” — казала вона.

Вранці вона зустріла мого чоловіка й почала його дорікати. Не знала, що він ще не в курсі. Він увійшов у палату з розбігленими очима: “Звідки тобі такі дурниці в голову приходять?” Я зізналася у всьому. Чоловік подивився на мене, як на божевільну. Сказав, що йому все одно — хлопчик чи дівчинка, і попросив не вигадувати.

Я намагалася заспокоїтися, але часом думала — може, він просто мене втішав, а сам засмучений через доньку. Та коли я народила маленьку Оленку й побачила його обличчя, його сльози, то переконалася — він щиро радий. Тепер з посмішкою згадую свої побоювання. Добре, що медсестра нам допомогла розібратися, а то б я дотерпіла до нервів ще перед пологами.