Чарівні вії й самотність: як знайти справжнє щастя

Красиві вії та порожня хата: історія про те, як серце обмануло

Ой, добрі люди, слухайте ж, бо розповім вам історію, від якої навіть кури в подвірї замовкнуть. Як то кажуть старі: «Не дивись на зуби коневі, коли він у попоні».

Жила собі в селі Ганна Іванівна жінка роботяща, хазяйновита. У неї й город цвіте, і хата завжди в чистоті, а борщ такий, що сусіди й досі згадують. Син її, Олесь, хлопець добрий, руки золоті, але серце мяке кожній дівчині вірив, кожній допомагав.

Одного разу привів він додому Марічку. Дівчина як зі збірки казок: вії наче віяло, губи як вишні, а нігті довгі, немов у панночки. Але, як то буває, «лице то лице, а душа то темний ліс».

Ганна Іванівна відразу відчула не до душі їй тая красуня. Жіноче серце, мов вітер у полі, відразу чує, де гроза збирається. І каже синові потиху:
Сину, щось мені вона не до вподоби. Мабуть, цій пташці лише блиск та гроші цікаві.

І не помилилася. Бо перше, що зробила Марічка у хаті кинула ложку в миску й сіла. Ганна, звикла до ладу, промовила ласкаво:
Прибери за собою.
А та лише плечем звела:
Не хочу пальці псувати.

Матері стало ніяково, але подумала може, випадково. Аж ні подивилася на ту миску, а вона й досі в борщі плаває.

Сину, ти ж не з нею одружуватися збираєшся? спитала з тривогою Ганна.
А Олесь лише усміхнувся:
Так, мамо. Кохаю її!

Ось вам і казка: «Кохання сліпе полюбиш і козину». Пройшло кілька місяців і весілля справили. Ганна, хоч і важко було, віддала їм свою комору хай живуть окремо.

Але якось вирішила зайти до молодих. Ой, лілечко моя Що ж вона побачила! Курява на полицях, посуд у мийці горою, а на підлозі черевики немов гриби після дощу. Марічка сидить, нігті підпилює та бурмоче:
Я себе знаходжу.

А в сина вже третій борг на шиї. Марічці треба нову вишиванку щоб усі бачили, яка вона панночка.
А хто ж платитиме? питає Ганна.
Це не ваша справа, відрізала та. Чоловік має дбати, а я бути гарною.

Тоді свекруха й пообіцяла собі: «Більше ні копійки».

Не минуло й року, як Олесь прийшов до матері:
Мамо, візьми позику на мене.
А вона спокійно відповіла:
Ні, сину. Хто посів той і жне.

Повернувся він додому й сказав дружині, що вишиванки не буде. І тоді, добрі люди, почалося Крики, сльози, двері так грюкали, що, мабуть, аж у сусідів свічки гасли. Марічка вила, що без нової одежі вона ніхто, доки Олесь не вигнав її з хати. Незабаром і розлучення оформили.

Ось вам і наука, діти: «Не та хата красна, де стіни білі, а де серця мирні». Бо яка з жінки господиня, якщо в неї руки лише для дзеркала? Любов це не лише квіти та посмішки, а й праця, і терпіння. І краще жити в покої, навіть у скромності, ніж у розкоші, але з вічним докором.