Чарівний дарунок

**Щоденник Олени Захарченко**

Я обійшла квартиру, переконалась, що все вимкнено, залишаю порядок. Люблю повертатися у чистоту. Навіщо взагалі їхати зі свого звичного раю? Та якщо не поїду — донька образиться. Поїздка до Одеси — це її подарунок мені на день народження.

Зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Потягнула ручку, щоб упевнитися, що надійно, і постукала в сусідські двері.

— Уже їдеш? — спитала сусідка Марія.

— Так, ось ключі принесла. — Неохоче простягнула зв’язку.

— Не хвилюйся, квіти полью, за все стежу. Відпочивай на здоров’я, — запевнила Марія. — Пощастило тобі з донькою, путівку придбала. А мій Юрко тільки про горілку й думає. Була сім’я, хата — усе пропив…

Я співчувала сусідці, але раптом усвідомила: небезпечно залишати їй ключі. Раптом її син залізе до мене? Нічого цінного в мене нема, але кожна річ коштує грошей. І неприємно, якщо хтось порпатиме в моїх речах. Шкода, що не домовилася з кимось іншим. Та вже пізно, і ображати Марію недовірою не хотілося.

Сусідка помітила вагання на моєму обличчі.

— Не бійся, ключі сховаю, Юркові не скажу. Їдь із Богом, — пообіцяла вона.

Я кивнула й попрямувала з валізою до сходів.

До вокзалу йшла пішки — не варто таксі ради двох зупинок. А в маршрутці з валізою лише людей турбувати. Підземним переходом вийшла на перон. Саме стояв потяг. Пішла уздовж, шукаючи восьмий вагон.

«Раптом нумерація з іншого кінця?» — стрілою пройшло в голові. Та ні, диспетчер зазвичай повідомляє.

Тиждень тому донька несподівано прийшла й сказала:

— Мам, я тобі путівку в Одесу купила. На день народження.

— Ти вагітна? — випалила я.

Другий дитині ще рано — першій лише рік.

— Та ні, просто хочу, щоб ти відпочила. Ось білет.

— Як? Сама? У мій же день! А гості? Ні, не поїду!

— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла біля плити. Море, сонце — ось твій святковий стіл. Коли ти востаннє на півдні була?

Поперечалася, та врешті зібралася.

Ось і стою на пероні. Від таких поїздок більше тривоги, ніж радості.

Потяг під’їхав, нумерація з мого боку. Я першою піднялася у вагон, сіла на полицю й видихнула. Вагон рушив.

У купе зайшли три дівчини. Я вийшла у коридор. За вікном миготіли поля, ріки. Під ритм коліс швидко заснула.

Прокинулась на станції. Голос диспетчера, світанок за вікном. Дівчата спали. Пізніше, коли прокинулася вдруге, у вагоні було спекотно. Вийшла до туалету.

— До моря їдете? — спитав чоловік із рушником.

— Тут усі до моря, — відповіла я сухо.

Він заговорив знову, але я відвернулася.

На зупинці він пригостив мене морозивом.

— Моя дружина теж любила шоколадне, — сказав він. — Померла два роки тому.

«Шукає заміну», — подумала я, але вслух не вимовила.

— Ви самі? — спитав він.

— Мене влаштувало моє життя. Не треба нічого міняти.

На зворотному шляху мені стало соромно. Можливо, він і не мав ніяких намірів. Та вже пізно.

В Одесі я відразу пішла до моря. Пляж уже був повний. Купила солом’яний капелюх, гуляла набережною, їла фрукти на ринку.

Якось зупинилася біля вітрини з вишнями.

— Дорого, — сказала я продавцеві.

— Спробуйте, — похмуро запропонував він.

Я торгувалася, але згодом погодилася на його ціну.

— Карпо, розміняєш п’ять тисяч? — підійшов чоловік.

Я всміхнулася.

— Карпо… Карпенко Віктор? Я Олена Захарченко. Зі школи.

Він не виявив радості, але розповів, що став лікарем, потім через скандал переїхав на південь, вирощує фрукти.

Наступного дня він прийшов до мене.

— Ти мені подобалася, — раптом сказав.

— Чому ж мовчав тоді?

Він пожав плечима.

— Ти вже заміжня була.

Показав мені свій будинок. Міцний, з садом.

— Залишайся. Донька з дітьми нехай їздить у гості.

Я заперечувала: «Робота, онуки, квартира».

— Без тебе впораються. Подумай про себе.

Я подзвонила доньці.

— Згодуйся, мамо! — скрикнула вона.

І я залишилася.

Дім біля моря. У найсміливіших мріях не уявляла такого. Чому б на заході життя не спробувати щастя?

Що я втрачаю? Тільки самотність у пустій квартирі.