Чекай на нього…

Роса ще не обсихала на траві, туман повільно відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчатої лінії лісу.

Ярослав стояв на ганку, милуючись красою ранку і глибоко вдихаючи свіже повітря. Ззаду почулися шльопаючі кроки босих ніг. Жінка у нічній сорочці, з накинутою на плечі хусткою підійшла і стала поруч.

— Як же гарно! — зітхнув Ярослав. — Іди в хату, простудишся, — лагідно сказав він і поправив хустку, що зісковзнула з круглого білого плеча.

Жінка відразу притулилася до нього, обхопила його руку.

— Не хочеться від’їжджати, — прошепотів Ярослав осиплим від ніжності голосом.

— То й не їдь. — Її голос манив, кликав, немов спів сирени. «Залишусь, а далі що?» Ця думка протверезнила Ярослава.

Якби все було так просто, він давно б уже залишився. Але двадцять три роки життя з дружиною не викреслиш, та й діти… Оксана — вже самостійна, частіше ночує у свого нареченого, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Романові всього чотирнадцять — найважчий вік.

Водій-далекобійник завжди знайде роботу, але чи заробить тут багато? Зараз він розкидається грошима, дарує Соломії дорогі подарунки. А якщо буде отримувати вдвічі, а то й утроє менше — чи буде вона любити його так само? Питання.

— Не починай, Соломія, — відмахнувся Ярослав.

— Чому? Дорослі вже діти, час і про себе подумати. Сам казав, що з дружиною лише за звичкою живете. — Соломія образилася і відійшла.

— Ех, якби раніше знав, що зустріну тебе… — Ярослав гучно зітхнув. — Не сердься. Мені пора, я й так затримався. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернула обличчя. — Соломія, треба їхати, якщо хочу ввечері бути вдома. Вантаж чекає, договір.

— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, розворушиш душу — і назад до дружини. Набридло мені бути самій, втомилася чекати. Микола вже давно за сватається.

— То йдіть заміж. — Ярослав знизав плечима.

Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ганку, обійшов будинок і пішь городом до окружної дороги, де на узбіччі чекала фура. Спеціально залишив машину там, щоб не турбувати село раннім гуком.

Відчинив двері кабіни. Зазвичай Соломія проводжала його до машини і цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — мабуть, справді образилася. Ярослав влаштувався зручніше, захлопнув двері. Перш ніж завести двигун, набрав номер дружини. При Соломії дзвонити соромився. Байдужий голос у трубці відповів, що телефон вимкнений… І жодних невідповідей.

Ярослав сховав телефон і завів мотор, прислухаючись до його могутнього ровного реву. Фура здригнулася, зітрусила з себе дрімоту і повільно рушила з місця, хитаючись на вибоїнах. Ярослав дав короткий прощальний сигнал і додав газу.

Жінка на ганку здригнулася, послухала, як звук мотора віддаляється, і пішла в хату.

У динаміках бархатний голос співав: «Кохана, кохана, мій ніжний земний янголе…» Ярослав підспівував, думаючи про ту, кого залишив. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Приїду — розберусь…»

А Євдокія, дружина Ярослава, в цю мить прокинулася від наркозу в лікарняній палаті і відразу все згадала…

***

Вони прожили з Ярославом більше двадцяти років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далекобійник, заробляв добре, сім’я міцна, хата простора, двоє дітей. Оксана вже доросла, незабаром вийде заміж і житиме окремо, закінчила училище, працює перукаркою. Романові чотирнадцять, мріє стати моряком.

І раптом цей дзвінок. Спочатку Євдокія подумала, що це жарт або помилковий номер.

— Доброго дня, Євдокіє. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був м’яким, солодким, наче мед.

— Що з ним? — нетерпляче перебила Євдокія, одразу подумавши про аварію. Шлях далекий, хто його знає, що могло статися?

— Трапилось. Він у коханки, — проказав голос.

— Хто це? — закричала в трубку Євдокія.

— А ти жди, жди… — у трубці роздався жіночий сміх.

Євдокія відняла телефон від вуха і скинула дзвінок. Але сміх лишався в ушах. Її охопила паніка. Думи плуталися, змальовуючи то аварію, то іншу жінку у вуЙого рука була тепла, коли він помітив сльози в її очах, і тоді вона зрозуміла — іноді справжнє щастя приходить від тих, кого ми навіть не чекали.