Чоловік губиться між роботою і матір’ю, а я занурююся в самотність…

**Щоденник:**

Вже більше року я ніби сама. Офіційно — заміжня, є дитина, домівка… але чоловік мій — його просто немає. То на роботі до ночі, то у матері. І найгірше — він не бачить проблеми. Жодної жалю, ні краплі розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає мамі, а до нас заходить лише переночувати.

Знайомі кажуть: «Потерпи, вийдеш з декрету — налагодиться». Та ж справа не в декреті. Я просто перестала себе обманювати. Раніше виправдовувала: «Втомлюється, робота важка», а тепер бачу — моя сім’я розпадається.

Живемо у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Я у відпустці по догляду за сином. Чоловік, Тарас, працює у великій транспортній компанії — нещодавно отримав підвищення. Відтоді він зник. Вечорами повертається, вранці йде — і так по колу. А коли не на роботі, то у матері.

Марія Іванівна, його мати, після народження онука почала «викликати» його під найрізноманітнішими приводами: то кран тече, то полицю треба прикріпити. Якби це було рідко, але ж це стало правилом. А недавно вона раптом вирішила робити ремонт. І саме зараз, коли Тарас завалений роботою. І що дивно — гроші на ремонт виділяє він. А ми? Сидимо на залишках від зарплати. Дитячі? Смішно, навіть на підгузки не вистачає.

Коли Тарас був у відпустці, пропонував їй зробити ремонт тоді. Вона відмовилася: «Мені і так добре». А тепер — терміново! Шпалери відлізають, стеля крива… І тепер мій чоловік у вихідні — у неї. Завжди однаково: «Заскочу на півгодини». А повертається опівночі. Хто в нього головна жінка — я чи мати?

Про онука Марія Іванівна запитує… через сина. Ніколи не спитала у мене, не запропонувала посидіти з хлопчиком, аби я відпочила. Зате командує: «Тарас, приїжджай, треба шафу переставити, потім кахель класти».

Я втомилася. Втомилася бути самотньою при чоловікові. Втомилася бачити, як син тягне рученята до батька, а той мовчки йде в душ, їсть і спать. Я пробувала говорити, пояснювала: нам потрібна сім’я, а не вічне шукати схвалення у матері. А він лише махає рукою:

— Я не в бари, гроші додому ношу, чого тобі ще? Кинути роботу?

Так, гроші він приносить. Та я їх і сама заробити можу. А от дати синові батька — ні, якщо той вічно «зайнятий» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Друг. Батько для дитини.

А поки я сиджу у цій квартирі, серед іграшок, підгузків, вічної втоми. І почуваюся кинутою. Забутою. Самотньою. Навіть з обручкою на пальці…

**Вивчене:** Коли чоловік стає сином, а не партнером — це не сім’я. Це виживання.