Чоловік розривається між роботою і матір’ю, а я потопаю в самотності…

Чоловік зникає між роботою та мамою, а я тону в самотності…

Вже більш як рік я ніби живу сама. Формально — заміжня, є дитина, є дім, але мій чоловік… його просто немає. Він або на роботі до ночі, або пропадає у квартирі своєї матері. І найбільше болить — він не бачить у цьому жодної проблеми. Ні капли розуміння, ні натяку на співчуття. Для нього все гаразд: працює, допомагає мамі, а вдома лише переночувати.

Знайомі повторюють: «Потерпи, ось вийдеш з декрету — все налагодиться». Але ж справа не в декреті! Я просто перестала заплющувати очі. Прозріла. Раніше виправдовувала його, казала: «Втомлюється, важка робота». А тепер… тепер я бачу, як поступово, але невблаганно розвалюється моя сім’я.

Ми живемо у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Я зараз у декреті з маленьким сином. Мій чоловік, Тарас, працює у великій транспортній компанії — нещодавно отримав підвищення. І з того часу він ніби зник із нашого життя. Повертається опівночі, прокидається — і знову його немає. А якщо не на роботі — то його «друга реєстрація» — квартира його мами.

Ганна Степанівна, його мати, після моїх пологів почала регулярно «затягувати» його до себе під благовидними приводами: то вимикач поремонтувати, то кран підкрутити, то двері заклинило. Якби це було раз на місяць — ну й добре. Але ж це стало правилом. А кілька місяців тому їй раптом спало на думку робити ремонт. Та ще й саме зараз, коли син завалений роботою. І, на диво, гроші на ремонт виділяє мій чоловік. А ми? Ми сидимо на залишках від зарплати. Дитячі? Смішно — не вистачить навіть на третину підгузків.

Коли у Тараса була відпустка, він пропонував їй зробити ремонт тоді. Та вона заперечила: «Мені і так нормально, не треба нічого міняти». А тепер — терміново! Усе розвалюється, шпалери відклеїлись, стеля перекосилась… От і мій чоловік тепер у неї по вихідним. Кожного разу те саме: «Я тільки на півгодини». А повертається після півночі. Я вже й не знаю, хто тепер головна жінка у його житті — я чи мама.

Про онука Ганна Степанівна цікавиться… через сина. Ні разу не запитала у мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з малим, щоб я хоч трохи перевела дух. Зате командує: «Тараску, не забудь заїхати, треба шафу переставити, а потім ще плитку підгледіти».

Я втомилася. Втомилася бути самотньою при живому чоловікові. Втомилася бачити, як син тягне ручки до тата, а той, не взуваючись, йде в душ, мовчки вечеряє і падає спати. Я намагалася говорити, пояснювати — що нам потрібна сім’я, а не вічна гонка за маминою схваленням. А він лише махає рукою:

— Я ж не по бабах, я в домі гроші залишаю, чого тобі ще? Роботу кинути?

Так, він приносить гроші. Але ж гроші я можу й сама заробити. А ось тата для сина — не можу, коли той постійно «у справах» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Батько для дитини.

А поки що я сиджу в цій квартирі — серед іграшок, підгузників і вічної втоми. І почуваюся покинутою. Забуденою. Самотньою. Хоча на пальці — обручка…