Чому б не допомогти сестрі, яка переживає нелегкий розлучення? – запитала мати.

— Допомогти сестрі не хочеш? Їй важливо після розлучення, — докорила мати.

Дві сестри сиділи за круглим столом у материному домі, слухаючи її нарікання.

— Твій Дмитро — справжній ледар! — не цураючись гострих слів, зауважила Олена Михайлівна. — На заробітках крутиться, а в хату приносить копійки!

— Мамо, для тебе двадцять тисяч — уже не гроші? — роздратовано спитала молодша донька Марічка.

— Мені байдуже. Головне, щоб він міг тебе утримувати, — жінка з досадою скривила губи.

— Він і утримує, — насупилася дівчина.

— Не бачу! Ти в мене лише вчора позичила дві тисячі, — нагадала Олена Михайлівна. — Не годен годувати — розлучайтеся! Шукай того, хто зможе! Та й поглянь на нього — одразу видно, що трохи… даху не вистачає.

— Мамо, це вже зайве, — мовчазна досі Оксана вирішила підтримати сестру.

— Хіба неправду кажу? Негарний, рудий, ще й шепелявить, — зі зверхнім усміхом продовжила жінка. — Ти, Марічко, гіднішого заслуговуєш. Поки не пізно, розлучайся, — звернулася вона до молодшої.

— Мамо, у Дмитра руки золоті. Та й з лиця води не пити, — бачачи, як мати тисне на сестру, вставила Оксана. — Якщо міряти матеріальним — в нього є квартира, авто, та й Марічку любить, це ж очевидно.

Олена Михайлівна стиснула губи й зневажливо глянула на старшу доньку, яка, на її думку, лізла не у свої справи.

— Ти сама в тридцять років без чоловіка, тож не втручайся, — відсікла мати. — До сорока взагалі за першого-ліпшого чіплятимешся…

Марічка мовчки слухала їх, беземоційно переводячи погляд з одної на другу.

— Хвалиш його… Квартира однокімнатна у хрущовці, авто українське — соромно й згадувати, — зверхньо додала Олена Михайлівна.

— Марічко, а твоя думка? — Оксана звернулася до сестри. — Ти щось думаєш?

— Не знаю… Мабуть, мама частково права, — пробурмотіла дівчина, яка спочатку захищала чоловіка, а тепер здалася під тиском. — Він нещодавно сказав, що мені варто знайти роботу…

— Ось бачиш! — Олена Михайлівна схрестила руки на грудях. — До чого дійшло! Страшно уявити, що далі буде!

— А чому Марічка не має працювати і сидіти вдома? Не кожен може собі це дозволити. Дивуюсь, як Дмитро раніше не відправив її, — висловила думку Оксана.

— Не розумію, чого ти за нього так печешся? Собі приглянула? — жінка встромила у доньку гострі очі.

— Бо боюся, що своїм тиском зруйнуєш сестрі життя, — спокійно відповіла дівчина.

— Це вже не твоя справа! — гаркнула мати. — Лізеш зі порадами. Марічка гідна кращого. Якби кохав — зробив би усе, щоб вона не знала клопоту. Та й зовнішність у нього… Ні вроди, ні грошей…

Марічка, роззявивши рота, ловила кожне матчине слово.

Проповіді Олени Михайлівни дали плоди. Незабаром дівчина почала виказувати претензії Дмитру.

— Ти вважаєш, що заробляєш гідно? — спитала вона чоловіка.

— Нормально. А що?

— Я так не думаю, — похитала головою Марічка. — Тобі варто шукати кращу роботу.

— Кращу? Мене все влаштовує, — байдуже, але з легким напруженням відповів він.

— А мене — ні! — різко скрикнула вона. — Квартира стара, авто вітчизняне… Навіть сусідам показати соромно…

— Дивно. Раніше тобі підходило, — задумливо промовив Дмитро. — Що змінилося?

— Нічого. Проте тепер я бачу все наскрізь. Раніше почуття затуляли очі, а зараз — правду, — виправдувалася Марічка.

— Чудово, — холодно відповів чоловік, сподіваючись, що це закінчиться.

Але дівчина, підштовхувана матір’ю, продовжувала тиснути.

— Мене вже дратує твоє невдоволення, — проскреготів він. — Все чув, але нічого не зміню.

— Мені потрібен чоловік, який росте, а не стоїть на місці, — похмуро сказала Марічка.

— Вибач, що не відповідаю твоїм очікуванням! — різко відповів Дмитро, відчиняючи шафу з її речами. — Збирайся!

— Куди?! — здивовано скрикнула вона.

— Туди, де чекає квартира у новобудові та іномарка, — сухо констатував він. — Не пробачу собі, якщо проживеш життя з невдахою. Впевнений — знайдеш того, хто засипле золотом. На жаль, я — не він…

Першою про те, що Дмитро вигнав Марічку, дізналася Олена Михайлівна.

— Ось негідник! Хто б міг подумати?! За такого й виходити не варто було! — причитала мати, сиплючи прокльонами.

— Я лише просила його розвиватися, — всхлипуючи, відповіла донька.

— Що з нього взяти? Хамло, воно й у Африці хамло! Знайдеш кращого, а цей ще повзтиме біля твоїх ніг, — підбадьорювала мати.

Залишившись без домівки, Марічка оселилася у материній хаті, у своїй дитячій кімнаті.

— Що плануєш? — запитала сестра Оксана, яка приїхала на мамин поклик.

— Нічого, — байдуже відповіла та знову втопилася у телефон.

— Може, подумаєш про роботу? — натякнула Оксана.

— Навіщо? Знайду чоловіка багатшого за Дмитра, — діловито відповіла Марічка.

— Чого ти причепилася? Нехай відпочине після стресу, — захистила молодшу Олена Михайлівна.

Два місяці жінка годувала доньку, яка лежала на дивані.

Але незабаром, зрозумівши, що не витягне, подзвонила Оксані.

— Допомогти сестрі не хочеш? — докірливо запитала вона, коли та приїхала після роботи.

— У чому?

— У грошах. Нам важко удвох.

— Хто змушував тебе навіювати Марічці розлучитися? — несподівано контратакувала Оксана. — Не лізь — і все було б гаразд.

— Ось як?! — мати схопилася за серце. — Як смієш таке говорити? Твій Дмитро — нікчема й трус! Не потягнув нашу королеву, тому й здався. Знаєш що? Іди геть! Бачити тебе не хочу! Замість допомоги — ще й осудити нас!

На крик вийшла Марічка, уперто поставивши руки на стегна.

— Заступаєшся за того, хто мене виставив?

— Сама винувата! Менше слухай матір…

— Ти ще й повчаєш? Сама без чоловіка, а лізеш! — заверещала вона.

Оксана похитала головою й вийшла. Бажання спілкуватися з родичками зникло — як у неї, так і в них.