«Чому я відмовилася впускати своячку до своєї квартири»

Марина смажила на кухні вареники, коли раптом у двері постукали. На порозі стояла Надія Степанівна — свікруха, як завжди без тіни посмішки, з пронизливим поглядом.

— Я не на каву прийшла, — сухо кинула вона, не чекаючи запрошення, увійшла всередину. — У мене важлива справа.

— Яка саме? — Марина витерла руки рушником і напружено посміхнулась.

— Оля з Максимом після весілля живуть у мене. Хата маленька, тісно втрьох. У тебе ж стоїть пустує — бабусина. Пусти молодих туди.

— Ні. Після усього — точно ні, — чітко відповіла Марина і стала навпроти, схрестивши руки.

— А що ж я такого зробила? — щиро здивувалась свікруха, ніби справді не розуміла, про що йдеться.

Марина досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля своячки. Вона ламала голову, що подарувати, адже стосунки з Олею були теплі, майже дружні. Вона була впевнена, що їх із чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Оля позичала у них п’ятдесят тисяч на свято.

— Раптом нас взагалі не запросять, — з посмішкою тоді кинув Андрій, чоловік Марини.

— Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять? — тоді ще з надією відповіла вона.

Марина навіть заздалегідь дістала зі шкафа свою найкращу сукню й туфлі. Чекала. Сподівалась.

Але весілля наближалось, а запрошення не було. Ні від Олі, ні від Надії Степанівни. За три дні до свята Марина з важкістю в серці зрозуміла — їх просто проігнорували.

Сльози самі котились по щоках, коли вона складала сукню назад у шафу. Андрій, як завжди, був спокійний. «Краще посплю у вихідний», — тільки й сказав він.

Через пару днів після весілля подзвонила свікруха. Сказала, що хоче зайти. Марина вирішила спитати прямо:

— Чому ви нас не запросили?

— Ну… вирішили лише молодь кликати. Вам уже за тридцять, — невпевнено пробубоніла Надія Степанівна.

Марина майже повірила. Але пізніше, зустрівши сестру свікрухи в магазині, дізналась: на весіллі були й літні, й далекі родичі. І ні слова про вік.

— А чому вас не було? — з подивом запитала та.

Марині стало соромно. Соромно за тих, хто мав бути рідними.

Вдома вона розповіла все Андрію, і той запропонував подзвонити матері.

— Надіє Степанівно, скажіть чесно: чому нас не запросили? — жорстко почала Марина. — Тільки не брешіть. Я ось годину тому говорила з вашою сестрою, вона розповіла, хто був на весіллі.

— Ми з Олею вирішили кликати лише «потрібних» людей, — спокійно відповіла свікруха. — Хто міг би подарувати щось вартісне чи допомогти у майбутньому.

— А п’ятдесят тисяч, які ми дали Олі, це не вартість?

— Ви ж їх потім попросите назад. Ось якби подарували — тоді інша справа.

Марина не впізнавала цю жінку. Невже в їхніх очах вони — ніхто?

Минуло два тижні. Надія Степанівна знову з’явилась. Без дзвінка. Без вибачень.

— У тебе хата пустує, а в мене молодим тісно, — з удаваною турботою почала вона.

— Вона не ваша. Хай стоїть. Годувати не просить, — різко відповіла Марина.

— Ти що така зла? Ми ж рідня.

— Рідня? Ви згадали про нас лише тоді, коли вам стало незручно. А до цього ми були зайвими, — голос Марини тремтів від злості.

— Ну що ж ми тобі зробили?

— А ви справді не розумієте?! Ви принизили нас, проігнорували, а тепер просите ключі. Хоча б знали, що Оля не повернула нам гроші?

— Не пустиш — і не побачиш їх, — нахабно заявила свікруха. — Подумай добре.

Марина не втрималась — схопила чашку з водою й плеснула Надії Степанівні в обличчя.

— Андрію, скажи щось! — скрикнула та, витираючись рукавом.

— Ті, кого ви кликали, нехай тепер і допомагають, — спокійно промовив Андрій.

Надія Степанівна, не сказавши більше ні слова, розвернулася й вийшла, гучно луснувши дверима.