Чому ми так змінилися? У дитинстві люди були добрішими…

Від чого ми так змінилися? Коли я був дитиною, люди були добріші…

Я давно задаю собі це питання.

Колись світ був інший. Люди були іншими.

Я пам’ятаю той час, коли доброта була не просто красивим словом, а способом життя.

Тоді ніхто не чекав подяки за допомогу.

Тоді ніхто не проходив повз чужу біду, байдуже відводячи погляд.

Я бачив, як сусіди приходили один одному на поміч — не тому, що «так треба», а просто тому, що так правильно.

А тепер?

Я просто попросив три грушки…

Живу в невеликому селі.

Маленька хатка, мізерна пенсія, але мені вистачає.

Тут тихо, спокійно, поруч природа — те, що мені потрібно.

Кілька днів тому йшов вулицею і побачив величезне дерево, вкрите грушами.

Стиглі, жовті, вони висіли важкими гронами, а під деревом вже лежав килим з опалих плодів.

Поруч працював господар саду — літній чоловік, на вигляд мій ровесник.

Я привітався і ввічливо запитав:

— Брате, можна взяти кілька груш? Вони такі апетитні!

Здавалося б, що може бути простіше?

Але його реакція…

Він різко обернувся і так злобно на мене подивився, що мені на мить стало не по собі.

— Продані! — відрізав він. — Клієнт скоро приїде їх забрати!

Я навіть не встиг нічого сказати.

Він відвернувся, наче я жебрак, який зазіхнув на його багатство.

Я розвернувся і пішов далі, відчуваючи себе злочинцем.

Злочинцем за те, що просто попросив три грушки.

Коли люди перестали бути людьми?

Я згадав, як у дитинстві у нас на подвір’ї росла велика яблуня.

Вона стояла між двома будинками, і кожен міг взяти собі яблуко – ніхто не питав, не ділив, не забороняв.

Сусіди, якщо хтось потребував, приносили мішки з картоплею, молоко, хліб.

Якщо в когось траплялось лихо — гуртом збиралися, допомагали, чим могли.

А тепер?

Тепер ми рахуємо кожну копійку.

Тепер ми озлоблені, жадібні, боїмося, що хтось отримає більше, ніж ми.

Ми ховаємо свої сади, свої врожаї, свої накопичення, наче заберемо їх із собою в могилу.

Старий сусід і яблука…

Я згадав випадок, що стався багато років тому.

Хлопчик з сусіднього будинку попросив у старого діда яблуко.

Самотній старий жив у своєму будинку, і його яблуня була вкрита плодами настільки, що вони просто гнили під деревом.

Хлопчик не крав.

Він не залазив у сад потайки.

Він ввічливо запитав.

Але дід прийшов у лють.

Він схопив палицю, розмахував нею і кричав, що якщо хтось ще підійде до його яблунь, він всіх «перевбиває».

Хлопчик утік у сльозах.

А старий жив ще декілька років.

Потім його не стало.

А яблука, які він так запекло захищав, так і згнили.

Разом з ним не пішло нічого — ні його сад, ні його жадібність, ні його крикливий голос.

Яблуні тепер занедбані.

Але іноді, коли я йду повз його будинок, я думаю: невже це було того варте?

Де ми втратили доброту?

Я дивлюся на наш світ і не впізнаю його.

Десь на шляху ми втратили щось важливе.

Коли я був дитиною, мене вчили, що людина повинна допомагати іншій людині.

Що якщо у тебе є зайвий шматок хліба – ти повинен поділитися.

Що якщо у тебе є повний сад фруктів – дай хоча б один тому, хто просить.

Мама завжди казала:

— Якщо ти можеш зробити добро — зроби його. Воно обов’язково до тебе повернеться.

І я бачив це.

Я бачив, як люди допомагали один одному — і потім самі отримували допомогу.

Я бачив, як добро передавалося від одного до іншого, як бумеранг.

А тепер…

Тепер ми вимірюємо все тільки грошима.

Боїмося, що хтось скористається нашою добротою.

Ми не довіряємо нікому, навіть тим, хто просто просить грушку.

Ми звели паркани — навколо будинків, навколо сердець.

Але ж життя — це не гроші

Скільки б у нас не було — ми все одно підемо з порожніми руками.

Ми не заберемо з собою ні врожай, ні рахунок в банку, ні квадратні метри квартири.

Але ми могли б залишити після себе тепло.

Ми могли б передати іншим те, що робить нас людьми.

Проте замість цього ми йдемо в холод, сповнений недовіри, злоби і заздрості.

Я не знаю, чи можна це виправити.

Але я знаю одне:

Якщо ти можеш зробити добро — зроби його.

Хоча б для того, щоб не піти стискаючи зуби і з порожнім серцем.