«Чому твоя дочка знову кричить? – запитала жінка, що називає себе бабусею»

«Твоя донька знову ревіть?!» — і це сказала жінка, яка називає себе бабусею.

— Чому твоя донька знову ревіть?! — кинула мені свекруха з таким презирством, наче я занесла в дім чужу дитину, а не рідну онуку.

— Вона хворіє, температура, — спробувала я пояснити, задихаючись від втоми й нервів.

— А мені байдуже! Хай не реве! У мене голова тріскається! — викинула вона, навіть не обернувшись у бік дитячої, де мала в гарячці хрипко схлипувала, лежачи на пом’ятій простині.

Я метушилася по квартирі, ніби в пастці. Дитина стогнала, від болю ломило все тіло, я шукала жарознижуюче, автоматично перевіряла воду у пляшечці, закривала штори, щоб сонце не сліпило очі… Потім увімкнула проектор нічного неба — лише він хоч якось її заспокоював. Вона дивилася на мерехтливі зорі на стелі й на мить припиняла стогнати, а я в цей короткий час бігла на кухню — варити кашку, робити відвар, перевіряти підгузник. Усе одночасно. І все — сама.

А свекруха… Вона сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні з принтом під зміїну шкіру, мов королева у власних очах. Вона скаржилася, що в неї «розривається голова», вимагала тиші й звинувачувала мене в тому, що я «не можу заспокоїти своєї дитини».

— Слухай сюди, — прошипіла вона, коли я знову пройшла повз, — ти скоро вилетиш з цього дому. Зі своїм скавулючим дитятем. У мого сина були дівчини в сто разів кращі. Він не для того одружувався — щоб жити у божевільні! Родина йому швидко набридне, я впевнена!

І знаєте що… Та пішла б ти. Ось просто пішла б. Тільки я не сказала це вголос. Я стиснула зуби й побігла до дитячої, бо моя донечка знову плакала — від жару, від болю, від того, що поруч ніхто не може її обійняти, крім мене. Я знову накрила її ковдрою, поцілувала у гарячий лобик, притиснула до себе.

А потім знову на кухню. І знову — крізь її отруйні фрази:

— У хороших матерів діти не ревуть!
— Та твоя дрібна просто розпещена!
— Жінки, як ти — ганьба!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не це…

А де був мій чоловік? Він завжди зайнятий. Він не помічає, що його матір отруює мені кожен день. Він каже: «Не звертай уваги, вона просто в літах». А те, що я падаю від втоми, що в мене тремтять руки, що дитина хворіє і я залишаюся сама з цим пеклом — йому ніби все одно.

Я не знаю, що буде завтра. Я не знаю, як довго ще зможу триматися в цьому домі, де нас із донею ненавидять. Але я знаю одне — я більше не дозволю нікому принижувати мою доньку. Я готова піти. Я готова боротися. Я вже не просто дружина й невістка. Я — мати. А це означає — я сильніша, ніж вони думають.