Чудо в коробці

**Подарунок**

Оксана обійшла квартиру, ще раз перевірила, чи все вимкнено, чи немає безладу. Обожнювала повертатися до чистого помешкання. Ну куди ж вона їде зі свого затишного раю? Навіщо? І так живе, як у санаторії — що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, донька образиться. Поїздка на море — це її подарунок Оксані на день народження.

Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Потягнула ручку, аби переконатися, що надійно, і подзвонила в сусідні двері.

— Що, уже поїхать збираєшся? — запитала сусідка Марічка.

— Так, ось віддаю ключі. — Оксана неохоче простягнула зв’язку.

— Не хвилюйся, квіти полию, за всім поглядаю. Відпочивай на здоров’я й нічого не бійся, — запевнила Марічка. — Щаслива ти з донькою, путівку купила, гуляй, мамо. А мій Мишко тільки про пляшку й балакає. Була родина, була хата — все прогуляв…

Оксана зічулася до сусідки, але тільки зараз додумалася, що небезпечно залишати їй ключі від своєї оселі. Та якщо її син залізе до неї? Нічого цінного в неї, звісно, нема, але кожну річ шкода, якщо втече. Усе ж гроші коштують. Та й неприємно, якщо хтось пориється в її речах, усіх потягає. Пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим приглянути за квартирою. Пізно вже міняти рішення. І ображати Марічку недовірою не хотілося. Скільки разів вона виручала її.

— Сховаю ключі, Мишкові не скажу. Їдь спокійно, усе буде гаразд, — пообіцяла сусідка.

Оксана кивнула й покотила валізу до сходів.

— З Богом! — гукнула вслід Марічка і зачинила двері.

До вокзалу Оксана дійшла пішки — не брати ж таксі через дві зупинки. А в автобус лізти з валізою — тільки людей турбувати. Через підземний перехід вийшла на перон. Назустріч стояв потяг. Вона пройшла вздовж составу, вишукуючи шостий вагон. Знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб не метушитися потім.

«А якщо нумерація вагонів з іншого кінця? — раптом схвилювалася Оксана. — Нічого, зазвичай диспетчер заздалегідь оголошує, встигну добігти», — заспокоїла себе.

Тиждень тому донька раптом приїхала й сказала, що вирішила подарунок на день народження вручити заздалегідь, щоб Оксана встигла підготуватися.

— Ти вагітна? — тоді запитала вона.

Другої дитини, звісно, треба, але першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли — зарано для другого.

— Та ні. Не вагітна. Я тобі путівку на південь купила. Потяг одинадцятого ввечері, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.

— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? В самий день народження! А як же гості, стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче сказала Оксана.

— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла цілий день біля плити, як до станка. Хотіла, щоб у тебе справжнє свято було — зустріч із морем. Коли ти в останній раз на півдні була? Ось, навіть не пам’ятаєш. Це тобі подарунок від нас з Олегом. Роби з ним, що хочеш, — образилася донька. — Не хочеш на море — сиди вдома, але здавати квиток я не буду. Раптом завагітнію — тоді взагалі про море забудемо на кілька років. Я гарний пансіонат обрала, прямо над морем, — умовляла донька.

І що робити? Побурчала, звісно, що без її згоди все влаштували, і почала збиратися.

Ось так Оксана й опинилася на вокзалі. Від цих поїздок, тим більш сама, більше хвилювань, ніж радості. Одна тривога: чи не спізниться на потяг, з ким у купе їхатиме, як там влаштується… А в її віці зайвий стрес небажаний.

Коли диспетчер оголосила про прибуття потяга, і нумерація вагонів почалася з хвоста, Оксана трохи заспокоїлася. Усе правильно розрахувала. Незабаром почувсяВона взяла Володимира за руку, усміхнулась і сказала: “Знаєш, може, справді варто спробувати щастя тут, біля моря…”.