Дев’яносто дев’ять дзвінків Андрія з яхти під Одесою

Перше, що я побачила, коли зайшла в реанімаційну палату обласної лікарні, — тонку руку доньки серед трубок і крапельниць. Друге — порожній стілець біля ліжка. Той самий, на якому мав сидіти її батько.

Мене звуть Оксана Марчук, мені сорок один рік, і я власниця мережі стоматологічних клінік у Львові. Того ранку я мала бути в Одесі ще три дні — закривала угоду з постачальником обладнання з Німеччини. Але переговори завершились раніше, і я вирішила зробити доньці сюрприз: прилетіти додому на два дні раніше, разом поснідати сирниками, як вона любить, посміятися з чоловіка, що знову забув полити фікус у вітальні.

Замість цього я застала порожню квартиру. На телефоні — три пропущені виклики з дитячої лікарні на Замарстинівській. До реанімації я їхала, не пам'ятаючи дороги, і забігла всередину з тремтячими колінами.

— Пані Оксано? — лікар вийшов назустріч, витираючи руки серветкою.

— Так, це я.

— У вашої доньки Софійки анафілактичний шок. Стан стабілізували, але перші дві години були критичними.

Я вчепилася в ремінець сумки так, що побіліли кісточки пальців.

— Хто її привіз?

— Ваша сусідка знизу, пані Валентина. Вона почула крик через вентиляцію.

— А де мій чоловік?

Лікар відвів погляд.

— Ми телефонували кілька разів. Ніхто не відповідав.

Я сіла біля Софійки, тринадцяти років, узяла її холодну долоню у свою. І саме тоді телефон завібрував — повідомлення від моєї адміністраторки Ірини: «Оксано Петрівно, вам треба це побачити». Фотографія з інстаграму знайомої. Мій чоловік Роман, боса ноги на палубі яхти, яку ми тримали в марині Одеси через мою компанію. У руці бокал просекко. Іншою обіймає жінку в жовтому купальнику. Позаду шестеро сміються, на столі — устриці й пляшки в льоду. Підпис: «Найкращий вікенд цього літа. Дякую, Р.».

Донька кілька годин тому задихалася від набряку Квінке. Батько в цей час відкорковував шампанське.

Я набрала його номер. Раз — тиша. Вдруге — голосова пошта. Тоді подзвонила сусідці.

— Валентино Іванівно, дякую вам. Що сталося?

— Оксаночко, мені так прикро. Роман сказав, що повезе Софійку на каву й обіцяв бути ввечері. А поїхав ще о десятій ранку. Вона мені сама подзвонила в паніці, коли обличчя почало пухнути.

— Вона була вдома сама?

— Так. Я почула через вентиляційний отвір на кухні, вона кричала.

Щось усередині мене стихло — не заспокоїлось, а саме заклякло, як буває, коли двигун глухне на морозі. Роман брехав усім: мені, Софійці, навіть сусідці. Роками він називав мене параноїчкою за те, що я особисто перевіряю рахунки компанії.

— Ти й так заробляєш достатньо, — казав він, коли я сідала за ноутбук увечері. — Навіщо тобі знати, куди йде кожна гривня.

А я знала — тому й побудувала клінічну мережу з однієї орендованої кімнати на Личаківській до чотирьох філій за одинадцять років. Яхта в Одесі, попри всі Романові розповіді друзям про «наше з дружиною хобі», була оформлена на мою компанію «Марчук Дентал Інвест». Заміський будинок під Брюховичами теж значився на мені. І з усієї розкоші, якою він любив хизуватися перед приятелями за коньяком, юридично йому не належало практично нічого.

Я відкрила банківський застосунок. На його корпоративній картці за день уже пройшло сто вісімдесят чотири тисячі гривень — ресторан, катер напрокат, якийсь бутик у центрі Одеси. На другій картці — ще сто дванадцять тисяч. Я заблокувала обидві. Потім рахунок, з якого йшла оплата за стоянку яхти в марині. Подзвонила туди сама.

— Добрий вечір, це Оксана Марчук, власниця судна «Софія». Без мого письмового підтвердження прошу не списувати кошти за пальне, продукти чи продовження оренди причалу.

— Зрозуміло, пані Оксано, зафіксовано.

Я повернулася до палати. Сіла поруч із донькою. О сьомій вечора телефон завібрував — Роман. Я скинула. Ще раз. І ще. О восьмій на екрані висіло: дев'яносто дев'ять пропущених.

Я дивилась на непритомну Софійку, стискала її пальці й тихо сказала їй, хоч вона й не чула:

— Ось тепер він раптом згадав, що в нього є сім'я.

Роман приїхав до Львова наступного ранку, невиспаний, у зім'ятій сорочці з логотипом марини. У приймальному відділенні пахло хлоркою й кавою з апарата в коридорі — тим самим апаратом, з якого я третю ніч поспіль брала стакан несмачної рідини замість чаю. Він побачив мене крізь скляні двері реанімації і почав говорити ще на ходу.

— Оксано, картки заблоковані, мене висадили з яхти, орендодавець погрожує судом за прострочену оплату причалу…

— Софійка два дні була на апараті штучної вентиляції легень, — сказала я, не підвищуючи голосу. — А ти був недоступний.

— Я не почув, там сигнал слабкий…

— Дев'яносто дев'ять пропущених за одну годину — це не про сигнал, Романе.

Він замовк. За склом медсестра поправляла крапельницю доньці, яка вже сиділа на подушках і повільно пила воду через трубочку.

— Вона одужає? — спитав він тихіше.

— Одужає. Без тебе.

Через тиждень, коли Софійку виписали, я поїхала до нотаріуса на вулиці Городоцькій із папкою документів, яку готувала ще з весни, коли вперше знайшла в його телефоні листування з тією самою жінкою в жовтому купальниці. Договір про розподіл майна, підготовлений моїм адвокатом ще до того дня в реанімації, — тепер я лише поставила підпис. Яхта «Софія» лишалася за компанією. Будинок під Брюховичами — теж. Роману я залишила його особистий автомобіль, «Тойоту Камрі» дворічної давності, і рахунок, на якому за нашою домовленістю до розлучення накопичилось двісті тисяч гривень його особистих премій — гроші, зароблені саме ним, а не мною.

Яхту я продала за три місяці одеському підприємцю за два мільйони сто тисяч гривень — трохи менше ринкової ціни, бо поспішала закрити цю сторінку. Гроші пішли на реконструкцію дитячого відділення алергології в тій самій лікарні на Замарстинівській, де рятували Софійку: там тепер стоїть нове обладнання для швидкої діагностики анафілаксії, а на табличці біля входу — просто напис «У пам'ять про той вечір, коли лікарі встигли».

Роман телефонував ще кілька разів після розлучення — то через адвоката, то сам, пізно ввечері. Я більше не блокувала номер. Просто не піднімала трубку, коли не мала часу, і передзвонювала, коли він справді був потрібен — раз на рік, на день народження Софійки, коротко, по-діловому, без сорому й без прощення, яке ніхто в цій історії не просив.