Дім надії

**Дім надії**

Оксана лежала з відкритими очима, стежила за світлі смуги від фар машин, що проминалися повз будинок. По карнизу застукали дрібні краплі дощу. На дивані схлипнув Андрій і знову затих. Як давно вони вже не спали разом…

Зустрілися вони чотирнадцять років тому. Оксана дуже поспішала, але все одно запізнилася на день народження подруги. Прийшла, коли гості вже сиділи за столом.

— Ходімо швидше, — подруга потягла Оксану в кімнату, ледве давши їй роздягнутися.
Вона привіталася й зніяковіла від уваги гостей. Несподівано подала подарунок Марійці, не піднімаючи очей.

— Марійко, запроси ж Оксану до столу, — втрутилася мама подарункової. — Андрію, принеси з кухні табуретку.

Симпатичний високий хлопець посміхнувся Оксані та поступився їй своїм стільчиком. Вона ледве впізнала в ньому старшого брата Марійки. Він щойно повернувся з армії — став вищим, мужнішим. Незабаром він повернувся з табуреткою й поставив її поруч із Оксаною.

Хтось виголосив черговий тост, усі почали чокатися. Андрій подав Оксані келих з червоним вином.

— Я не буду, — заперечила вона.

— Це сік, — прошепотів він їй на вухо, і їхні келихи тихенько дзенькнули.

Він поклав їй у тарілку по ложці різних салатів. Подруги зі школи то й собі кидали на Андрія цікаві погляди, перешіптувалися.

Потім батьки Марійки тактовно пішли на кухню, а молодь зробила музику голоснішою, відсунула стіл і почала танцювати. Андрій запропонував Оксані втекти. Вони довго гуляли містом і розмовляли. З того дня більше не розлучалися.

— Тепер можемо одружитися. Ти згодна? — запитав Андрій у Оксани після випускного.

Чи згодна вона? Та він ще й питає. Вона давно з розуму з’їхала від кохання. Питання було лише в тому, що скаже мати…

— Яке весілля? Ви з розуму з’їхали? Він хоч якусь професію в армії здобув, а тобі вчитися треба. Навіщо ви поспішаєте? Хоч кілька років почекайте, станьте на ноги… — благала мати, притискаючи руки до грудей і ледве стримуючи сльози.

— Вибачте, але чекати стільки ми не можемо, — взяв удар на себе Андрій.

Мати лише зідхнула, зрозумівши, і розплакалася.

От так, замість інституту Оксана через сім місяців народила хлопчика. Андрій працював у автосервісі, а вона сиділа з дитиною. З неї вийшла гарна мама і турботлива дружина.

Жили вони разом із мамою Оксани. Коли син виріс і пішов у садочок, Оксана теж вийшла на роботу. Один із клієнтів Андрія, якому він лагодив авто, узяв її секретаркою. Тепер вони змогли взяти квартиру в іпотеку.

Син, улюблений чоловік, міцна родина. Оксані здавалося, що так буде завжди. А рік тому в сусідню квартиру заселилася молода красива жінка. Одного вечора вона прийшла до них знайомитися — із тортом і пляшкою вина. Оксана накрила стіл, вони випили.

Ганна, так звали нову сусідку, знала багато жартів і вміла їх розповідати. Вона з Андрієм сміялися аж до болю в животі. Потім Ганна запитала, чи вміє Андрій збирати меблі? Вона купила шафу й їй потрібна чоловіча допомога.

— Він усе вміє, у Андрія золоті руки, звичайно, допоможе, — легко відповіла Оксана.

Наступного дня після вечері він пішов до сусідки збирати шафу. Потім Ганна попросила допомогти перевезти якісь коробки, потім повісити люстру, щось прибити… Вечорами Андрій часто пропадав у Ганни. Інколи вона приходила побалакати з Оксаною.

— У вас така гарна родина. Пощастило тобі з чоловіком, — зітхала Ганна. — А в мене ні чоловіка, ні дітей.

— Не журися. Які твої роки? Усе буде. Ти ж гарна, весела. Зустрінеш і свою любов, — заспокоювала її Оксана.

— А я вже зустріла, — раптом відверто призналася Ганна.

Оксана тактовно не почала розпитувати, щиро пораділа за нову подругу. Те, що та відвела очі, а склянка дрібно тремтіла в її руках, Оксана списала на збентеження від раптового зізнання.

Одного разу Оксану зупинила на вулиці сусідка.

— Вітаю, Оксанко. З роботи йдеш?

— Так. Вибач, мені треба додому…

— Постривай. Не моя справа, але гадаю, ти маєш знати. Моя квартира навпроти Ганниної. Не подумай, я за нею не стежу. Просто коли посеред ночі хтось ходить перед дверима… Коротше, рятуй чоловіка, поки не пізно.

— Ви про що? Від кого рятувати? — не зрозуміла Оксана.

— Про саме те. Одного разу серед ночі пішла на кухню — не спиться мені, тепле молоко допомагає. Спробуй. Іду я й чую, як клацнув замок, тихенько, обережно. Підійшла до дверей, зазирнула у вічко…

Оксана відчула, як неприємний холодок пошився по спині. Їй захотілося розвернутися й утекти. Але сусідка, ніби вгадавши її думки,Кирилл стартував машину, і вони поїхали додому, знаючи, що цей дім у селі завжди чекатиме на них, як майбутнє, яке вони вже не зможуть втратити.