Діти найняли няню, щоб уникнути зустрічей з бабусею

Діти перестали кликати мене до онучки, найняли потай няньку, щоб із мною не стикатися.

Рідна донька й слухати мене не хоче. Навіть слухавку не бере — усе через те, що ніби це я довела їхню сім’ю до розпаду. А де ж моя провина? Адже вона сама мене просила про допомогу.

Оксана вийшла заміж у вісімнадцять. Познайомилася з Дмитром, лишень він із армії повернувся. От і закрутилося кохання. Вона кинула навчання, почала спускатися схилом, а мої поради — ні до кого. Зятя довелося до себе забрати, щоб не знімали помешкання. Спочатку все було добре, і навіть після весілля ми знаходили спільну мову. А потім донька завагітніла — і зовсім мене дошкуляти почала: ніби я готую, а їй від запахів погано. Тоді я наполягла, щоб вони виїхали.

Із ріднею Дмитра домовилися скластися на помешкання для молодят — знали, що самі вони не потягнуть. Я дзвонила батькові доньки, думала, він допоможе вирішити житлове питання. А він відповів, що аліменти сплатив і більше нічим нам не зобов’язаний.

Коли донька народила, я їй дуже допомагала. Дні напроліт проводила з онукою, щоб мати могла відпочити. Але незабаром Оксана почала симулювати, навіть вигадувала хвороби, аби звалити на мене материнські обов’язки.

Я часто пускала їх на побачення — у кіно чи до ресторану, навіть у відпустку на тиждень поїхали удвох. Мені подобалося доглядати за онукою, тому клопоту не було. Звичайно, втомлювалася жахливо, але що не зробиш заради дитячого щастя?

Коли повернулися з подорожі, я запропонувала зятю зробити ремонт. Адже він тільки лежав після роботи, хоч і працював не багато. Я привезла будматеріали, забрала онуку до себе на два тижні, навіть бригаду робітників знайшла, щоб Дмитро не перевантажувався. І ось тут мене почали звинувачувати. Виходить, йому не сподобалося, що я розпоряджаюся. А що ж робити, якщо від нього ініціативи не дочекаєшся?

Після ремонту наші стосунки зійшли нанівець. Діти перестали запрошувати мене до онуки, найняли няньку, щоб усе було без мого участі. Я, звісно, образилася, але на ювілей скликала всіх родичів. Донька прийшла лише з онукою, а зять навіть по телефону не привітав. Мені так болісно стало… Адже я їм допомагала, ремонт оплатила… Невже я заслужила таке?

Дмитро накричав на мене, мовляв, я його достала своїми наказами. Що він у своїй хаті господар і бачити мене там більше не хоче.

Не знаю, може, я й справді занадто втручалася — та ж хотіла якнайкраще. Тепер донька постійно свариться з чоловіком і звинувачує в усьому мене. Плаче в трубку, виливає свої претензії. Виявилося, зять уже й про розлучення думає. Мені онуку взагалі не показують, навіть голосу її по телефону не можу почути.

Я ж жила для них… Що тепер робити? Чому вони мене так ненавидять?