Доброго ранку, промінчику! Найдобрішого ранку. — мама сіла біля мене і погладила по голові

— Доброго ранку, сонечко! Самий добрий. — мама сіла біля мене на краєчок ліжка і погладила по голові. — Який же ти вже великий у мене. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлусику. Мама поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку. — Дякую. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня, і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підстрибнув на ліжку. Новий наворочений телефон. Про такий я навіть не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я втратив свій. А два тижні без зв’язку в нашому сучасному світі просто жах. Тепер потрібно відновити всі номери та передзвонити друзям. — Павле, бабуся дзвонила! — пролунав голос мами з кухні. — Вона не змогла додзвонитися на твій старий номер. Передзвони їй. — Добре, мамо, зараз. Розібравшись з телефоном, я почав по пам’яті набирати номер бабуні +38** *** 7158 чи 5871? Все-таки 7158. Трубка. Дзвінок пішов…

Любов Михайлівна доживала свій вік у старенькій хатині на краю села. -Незабаром вже 80 років виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний внук Павлусик загинули в автомобільній катастрофі. — бабуся Люба, як завжди, розмовляла сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ні родини. Ні рідні. Сусіди радять у місто перебратися, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна… Тільки що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона і подивишся… А тут повітря. Курочки. Сусіди ж, майже рідні, все життя поруч живемо. Ні. Вмирати треба на рідній лавці. Стара я вже, щоб місце проживання змінювати. На столі задзвенів телефон. Подарунок дочки. Любов Михайлівна звикла заряджати апарат, хоча дзвонити їй не було кому. От вже рік мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий. — Алло… — Бабуню, привіт! — пролунав у трубці голос. — Прости, що давно не дзвонив. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі зателефонував, бо ти хвилюєшся. Любов Михайлівна притисла руку до лівої грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях, защеміло. -Павлусику, внучок, це ти? — пошепки запитала, бліднучи, бабуся Люба. — Звичайно я! Хто ж іще? — продовжувала рика трубка — Ба, прости, що ніяк не можу приїхати до тебе. Все намагаюся, намагаюся. І весь час щось заважає. — Павлусику, внучок, як ти там? — вже ридала в телефон Любов Михайлівна. — Я вже до вас зібралася. Так кіт Барсик тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде? -Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся, куди мене, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пирогами. Ти там тримайся. — Павлусику, квіточко моя. Дякую, що зміг подзвонити. Якщо зможеш, подзвони ще. — продовжувала ридати бабуся. — Ба, ну ти що? Хочеш, кожен день дзвонити буду? У мене тепер такий тариф гарний. Тобі дзвоню безкоштовно. — Батьки там як? — Як у раю! Мені здається, вони переживають другий медовий місяць. Усе, бабусю, мені пора. Завтра зателефоную. Цілую. Пока-пока!

У трубці почалася тиша. Любов Михайлівна піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім зібралася до магазину. Борошна треба купити. І дріжджів. А як справді відпустять… Залишилося два тижні. У очах бабусі Люби загорілися іскри життя.

Павло натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Напевно, старенька здає. Треба й справді кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років. Два тижні пролетіли, як один день. Павло здавав іспити. Щовечора телефонував бабусі і довго розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати внука, тепер усе більше мовчала і тільки зітхала.

— Мамо, я прийшов! — Павло пройшов у ванну вимити руки. З кухні пролунав незадоволений голос мами. — Павле, ми все розуміємо, що ти зайнятий. Що у тебе іспити та вступ. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться, що ти її забув. — Неймовірно! — Павло зайшов на кухню. — Мамо, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз при тобі зателефоную і на гучному зв’язку поговоримо втрьох.

Павло набрав бабусин номер, записаний у телефон. — Алло! Ольго Віталівно! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню? — Павлусику, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти переплутав номер. Ну не змогла я признатися тобі. І відмовитися хоч від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя родина жива…

Через тиждень бабуся Люба пекла пироги. А Павло з батьками їхав до села знайомитися з новою БАБУСЕЮ.