Дочка без любові

Нелюбима донька

Я вже підходила до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Вийняла його й відповіла братові.

— Привіт, Толік. — Без сорому я кликала його дитячим ім’ям, хоча він давно був дорослим, вищим за мене.

— Ти не забула, що в мами через тиждень день народження? Ювілей, між іншим, — нагадав він.
Якраз вчасно, бо я й справді забула.

— Ні, не забула, — зухвало збрехала я. — А ти вже купив подарунок?

— Ось через це й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.

— Давай. Може, до мене зайдеш? Або завтра в обідню перерву зустрінемось у нашій кав’ярні? — запропонувала я.

— Домовились. О дванадцятій чекатиму тебе. Подзвоню, якщо що, добре? Тоді до завтра. — І Максим відключився.

Я його обожнюю, мого молодшого брата. Він найближча для мене людина. Не мати, а саме він. Зараз мені страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. Досі відчуття провини не покидає мене, особливо коли бачу його. І сорому. Ніколи б не пробачила собі. А тоді…

***

Мої майбутні батьки вчились в університеті й не могли прожити дня один без одного, все скрізь ходили разом. А бути наодинці їм було ніде. Мати жила з батьками, а мій майбутній батько — у гуртожитку. Єдиний вихід для закоханих — одружитись. Про що вони й оголосили маминим батькам. Зітхання, умовляння не поспішати, сльози — нічого не діяло. Молоді були непохитні, з запалом відстоювали право на любов. Батькам нічого не залишалося, як поступитись.

Треба сказати, що в моєї мами такий характер: коли вже щось собі надумала, йшла напролом. Вона умовила батьків зіграти скромне весілля, а заощанжені гроші витратити на оренду квартири. Ну не жити ж усім разом у двох кімнатах. Так і вирішили.

Діставшись один до одного, молодята перший час проводили весь вільний час у ліжку. На пари приходили невиспаними, втомленими, поширюючи навколо себе ауру любові та щастя. Як усі закохані, вони вважали, що їхнє почуття витримає будь-які випробування. Та й ніяких лих на обрії не видно було. Якими ж наївними вони були!

Сталось те, що й мало статись — мати завагітніла. Для обох це стало несподіванкою й першим випробуванням, яке вони з честю витримали. Залишалось доучитись півтора курсу. Нічого, витримають.

Мати стала вередливою. Її мучив жахливий токсикоз, завжди хотілося спати. Запах їжі вона не переносила, готувати не могла. Батько часто залишався вечорами в гуртожитку з однокурсниками. Почалися сварки. Але молоді швидко мирились, тим більше, що токсикоз минув, і мати знову почала готувати.

З моїм народженням настав період постійного недосипання й втоми, та й навчання ніхто не відміняв. Бабуся з дідусем чергували відпустки, щоб сидіти зі мною й дати матері можливість донавчатись. Вона часто втікала з лекцій, бо від накопиченого молока боліла грудь.

Її втома й напруга передавались і мені. Мабуть, тому я часто плакала й засинала лише на руках. Мої батьки з радістю залишали мене комусь і бігли до університету, щоб перепочити, а якщо пощастить, то й подрімати на парах.

Любов любов’ю, але їм не вистачало досвіду й терпіння. Раптом почали помічати недоліки, висловлювати претензії один до одного, рахувати, хто що зробив чи не зробив. Через втому й недосипання сварки спалахували часто і з будь-якого приводу. Батько знову почав тікати до гуртожитку. Повертався пізно ввечері, і сварки розпалювались із новою силою.

Але от державні іспити складені, дипломи отримані, батько пішов на роботу. У минулому залишились безгрошів’я й безсонні ночі. Я підросла, мене віддали в ясла, а мати теж вийшла на роботу. Та тут я почала хворіти. Матері доводилось часто брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще досить молоді, до пенсії далеко, допомогти не могли. От і почало життя підкидати нові випробування. Батько став затримуватись на роботі…

Одного разу він прийшов пізно, і мати влаштувала чергову сцену.

— Годі! — крикнув батько. — Я більше не можу так жити. Наш шлюб був помилкою. Ми поспішили… Я кохаю іншу, — без жодного підготовки чи паузи сказав він, зібрав речі й пішов.

Я цього, звісно, не могла пам’ятати, була занадто маленькою. Щось дізналась від матері, щось розповіла бабуся, до чогось додумалась сама, коли підросла.

Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі й може похвалитись довголіттям. Після відходу батька матір ніби підмінили. Вона часто плакала, зривала свій біль і образи на мені.

Якщо я розливала чай, роняла на підлогу печиво, мати казала, що я незграбна й уся в батька. І я вирішила, що батько пішов через мене, бо я погана. Довго так думала. Так і виросла з почуттям провини.

— Усі діти як діти, а ти в мене брудуля, скрізь бруд знайдеш, — лаяла вона мене. — Незграбна. Уся в батька.

Мені здавалося, що один мій вигляд драІ тепер, коли я сама стала матір’ю, я знаю, що любов моїх дітей буде безмежною і беззастережною, бо я навчилася цього в житті найважливішого.