Доля знає своє: через 13 років я знову обійняв кохану

Випускний вечір обіцяв стати особливим моментом мого життя, навіть якщо дівчини в мене не було. Я вірив, що доля все розставить на свої місця і що я зрозумію, з ким проведу цей вечір.

Того вечора я одягнув вишуканий темний костюм, пригладив волосся перед дзеркалом та, отримавши батьківське благословення, вирушив у ресторан, де ми святкували.

Посеред сяючих посмішок і різнобарвних суконь погляд зупинився на дівчині, яка теж була одна. Я знав її – Оксана навчалася в паралельному класі, але ми не спілкувалися раніше.

Лише тепер я побачив, яка вона особлива. Струнка, граційна, з глибокими карими очима і довгими світлими косами, що спадали на її тендітні плечі.

Не пам’ятаю, як набрався сміливості, але підійшов до неї, простягнув руку і запросив на танець. І відтоді аж до самого ранку я танцював лише з нею.

Наступного дня я вже знав – це моя дівчина. Я закохався.

Але доля вирішила інакше.

Розбите серце
Оксана не відчувала до мене того ж. Я дізнався, що вона давно зустрічалася з хлопцем з іншого міста, який мав повернутися після навчання. Вони збиралися одружитися.

Я не міг у це повірити.

Два роки я жив у очікуванні. Сподівався, що вона передумає і побачить мене по-іншому. Стояв під її вікнами, ховався в тіні, коли вона виходила на вулицю. Хотів, щоб вона мене побачила, але боявся, що вона помітить мій біль.

Кожен її погляд, кожне не сказане мені слово розривало серце.

Але я нічого не зміг вдіяти.

Коли Оксана все ж вийшла заміж, я стояв осторонь, спостерігаючи за її весіллям.

Тоді я поклявся собі: я буду чекати.

Я намагався почати стосунки з іншими, але жодна дівчина не могла зайняти її місце. Все було не те, все відчувалося порожнім і безглуздим.

Так минуло довгих 13 років.

Другий шанс від долі
Та одного дня трапилася біда.

Оксана і її чоловік потрапили в аварію. Він загинув на місці. Вона вижила дивом, але залишилася з травмою на все життя, змушена ходити із тростиною.

Доля знову дала мені шанс.

Але я знав, що не можу просто так увірватися в її життя.

Я чекав.

І лише коли нам обом виповнилося по 35, я вперше зміг взяти її за руку.

Вона дивилася на мене довгим поглядом, сповненим втоми, болю, а, можливо, й жалю.

– Чому ти досі тут? – тихо спитала вона.

Я не знав, як відповісти. Бо любив її? Бо ніколи не забував? Бо чекав, що зможу сказати все?

Я просто притягнув її до себе і обійняв.

З того моменту ми були разом.

Випробування, які ми пройшли
Ми прожили 10 років, повних щастя. Звісно, дітей у нас не було. Після аварії Оксана більше не могла їх мати.

Але мені було все одно.

Я любив її. Любив її сиву пасму в волоссі, яку вона не фарбувала. Любив її втомлену посмішку. Любив її, навіть коли її обличчя втрачало фарби від болю.

Та доля знову забрала її у мене.

Оксана захворіла. Лікарі казали, що є шанс, але вона відмовилася від лікування.

– Я не боюся, – сказала вона одного разу.

Вона лише зробила одне: обстригла своє волосся.

– Навіщо? – запитав я, приголомшений.

– Хочу віддати тим, хто ще може боротися, – відповіла вона.

Її прекрасні світлі коси перетворилися на перуку для іншої жінки, якій вдалося перемогти недугу.

Оксана знала, що їй уже не судилося виграти цю битву.

Я тримав її руку до останньої миті.

І якби я міг прожити життя знову, я б нічого не змінив. Я б знову чекав на неї. Я б знову любив її.

Бо Оксана була моїм серцем. Моєю долею. Моєю життям.