«Донька при надії, а думає про салони та вечірки. Наче не дитину збирається народжувати…»

**Щоденник Ольги Миколаївни**

Сиджу на кухні, дивлюся у вікно — засипає перший грудневий сніг. Серце стискає не від холоду, а від тривоги за доньку, за онука, за те, що буде завтра. Марічка, моя єдина, вже на восьмому місяці — ось-ось пологи. А в неї в голові — не пелюшки й колиска, не безсонні ночі, а манікюри, спа-салони, кафе з подружками та плани на новорічні вечірки.

Я не розумію. Де ж той материнський інстинкт? Де те щемливе почуття, що з’являється навіть у тварин перед появою дитинчати? Де турбота, тривога, нарешті? Але Марічка складає лише список салонів, куди треба встигнути, і… записує мене. До нього. Бо саме мені доведеться сидіти з онуком, поки мати «приводить себе до ладу».

— Мам, ну ти ж не зайнята. Посиди з малям, я ж тільки на зачіску й лаки! Хіба можна фоткатися з дитиною в домашньому халаті?

Я ледве не подавилася. Донечко, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для сторісів?

Шість років у шлюбі. Одружились ще в університеті. Чоловік у неї хороший, працьовитий. Квартиру в іпотеку взяли, допомогли батьки. Довго не поспішали з дітьми — кар’єра, стабільність. І ось — довгоочікувана вагітність. Бабусі, звичайно, раділи. Але виявилося, що майбутня мати підійшла до цього зовсім інакше.

Спочатку я гадала — може, це страх, невпевненість, тому вона ховається за жартами. Але все стало зрозумілим, коли побачила, як вона вивчає оголошення нянь… для новонародженого! Дитина ще не з’явилася, а вона вже шукає, кому б її доручити.

— Марічко, ти що, з глузду з’їхала? Яка няня? З немовлям треба бути поруч! Годувати, пестити, знаходити контакт! Це ж не кошеня, якому сипнув корму — і справи нема!

— Мам, ну ти ж відстала від життя. Зараз всі так роблять. Мати — це не прислуга. Я теж хочу жити. Ну підв’яжеш слинг — і по справах.

Мені від цих слів ніби ножем по серцю. У мої часи народжували рано, але ніхто не вважав це кінцем життя. Навпаки — це й було життя! Не спали ночами, з роботи бігли до дитини, останні гроші на молочні суміші. Не було ніяких сторісів, фотосесій у пологовому. Були любов, відповідальність, щирі емоції. А тепер…

Усі дитячі речі купувались лише тому, що я наполягала. Я з другою бабусею тягали Марічку по магазинах, вибирали коляску, ліжечко. Вона лише згоджувалася, байдуже — аби відчепились. Все прання, прасування, складання — на нас. А донька мріяла про новорічний корпоратив.

— Ми з дівчатами хочемо першого сходити в ресторан! Я ж тепер не відрізана від світу!

Я не втрималася. Сказала все як є. Що так не поводяться. Що материнство — не фотосесія, а тягар. Що немовля — не аксесуар. Що поки не було пологів, коликів, перших крапель молока — про «красу» думати зарано. Що мати — це серце дитини, а не просто «постачальниця» їжі.

Але мої слова пролетіли повз.

— Мам, ти завжди ускладнюєш. Тепер інші часи. Головне — бути щасливою мамою, а щаслива мама — це гарна мама.

Тепер кожен вечір думаю: може, я десь помилилася? Занадто балувала? Не навчила головного? Чи це просто новий світ, де жінки спершу стають матерями, а потім, можливо, дорослішають?

Та все ж я вірю: коли Марічка побачить ту крихітку в пологовому, коли він стисне її палець своєю маленькою ручкою, коли прокинеться серед ночі від його плачу — щось зміниться. Щось клацне. І на першому місці буде не спа-салон, а ця дитина, для якої вона — цілий світ.

А поки що… я молюся. За доньку. За онука. І за те, щоб у серці моєї дорослої дитини прокинулось справжнє материнство — не від лайків, а від любові.