Допоможемо з двома, а третій потягнемо разом – ти справді хочеш відмовитися від дитини?

— І з двома упораємося, і третє потягнемо. Візьму будь-яку підробіток. Чи ти хочеш позбутися дитини? — рішуче запитав чоловік.

Оксана вже кілька днів відчувала постійну втому. Справ — безліч, а їй хотілося сісти і не рухатися, а ще краще — лігти і не вставати. На їжу дивилася з офігею. Зробила тест на вагітність, і він підтвердив її здогадки.

Лише два роки минуло після декрету, ледве віддихала від пелюшок і розпашонок, а тепер знову… Засмітилася. Олесь ось-ось піде до школи, Соломія перейшла у другий клас. Діти потребують турботи та уваги, а вона знову буде зайнята немовлям. Чи зрозуміють вони її? Чи не заздритимуть новій сестричці чи братикові?

«Звісно, дитина — Божий дар. Да господь, то дасть і гостинець. Ще щось таке кажуть у таких випадках… Та час зараз нестабільний, хиткий, хоч коли він був легким? Жінки й у війну рожали. Що на роботі сказати? Що скоро піду у декрет, а потім буду часто брати лікарняні?

Але яка там робота з трьома дітьми? Сім’я збільшиться, а жити доведеться на одну Ігорові зарплату…» Оксана мучилася сумнівами і не поспішала «порадувати» чоловіка. Час на роздуми ще був.

Нещодавно шеф цікавився, чи не вирішила хтось із колег у декрет чи на звільнення. Зрозуміло, чому він турбується — у колективі переважно жінки. Оксана, як і всі, запевнила, що в неї вже є повний набір — хлопчик і дівчинка, і у декрет вона точно не збирається. І на тобі.

«Чого я все про роботу? Сім’я та діти — найголовніше, робота вже точно…» Час минав, а Оксана все вагалася, зважувала «за» і «проти», але рішення так і не знаходилося.

— Ти не захворіла? Бліда, і постійно думаєш про щось. Я вже тричі запитав, що даруємо Олесю і Софійці, а ти не чуєш. Чи щось трапилося? — запитав чоловік одного вечора після вечері.

І тоді Оксана розповіла йому все. Ігор трохи помовчав і сказав:

— І що будемо робити?

Він запитав не «що ти будеш робити?», а «що ми будемо робити?» Вірно, вирішувати треба разом. І з цього Оксана так любила свого чоловіка — він не кине її навіть із найважчими сумнівами. Їй стало трохи соромно, що намагалася все вирішити сама. Відчула полегшення, ніби тягар звалився з плечей. Вона розповіла Ігорю свої вагання.

— І з двома впораємося, і третє потянемо, — упевнено відповів чоловік.

— Але я зійду у декрет. Житимо на твою зарплату. Невідомо, коли повернуся на роботу й чи повернуся взагаль. Хоча будуть соціальні доплати… — знову почала вагатися Оксана.

— Нічого, виживемо. Відкрию клієнтів на бік. Чи ти хочеш зробити аборт? — прямо запитав Ігор.

— Не знаю, — чесно зізналася Оксана. — Ти працюватимеш цілими днями, я — крутитимуся вдома з дітьми. Так і промайне життя… Не знаю, — повторила вона.

— І з двома, і з трьома дітьми життя промайне однаково швидко. Добре. В нас є час подумати?

— Так, трохи є.

— Ну й давай не поспішатимемо. Вернемося до цієї розмови пізніше, хоч я певен, ти вже зробила вибір. Чи я помиляюся?

— Як ми всі вмістимося у двох кімнатах? — Оксана окинула поглядом тісну двокімнатну квартиру, що дісталася їм від Ігоревої бабусі.

— Поговорю з батьками. Запропоную помінятися з ними квартирами. У них три кімнати на двох. Гадаю, погодяться. Батько сам запропонував, коли ми чекали Соломійку.

Оксана сумніваючись подив— Не бійся, — тихо сказав Ігор, обіймаючи її, — ми разом, і це головне, а решта — якось влаштується.