Дороги Фортуни

Соломія
Соломія навчалася в університеті та підробляла, як і більшість студентів, переважно в нічні зміни. Мама не могла їй допомагати, а на одну стипендію у великому місті не вижити.

Після літньої сесії вона взяла відпустку і на три тижні поїхала до мами в село. Поверталась відпочившою, виспаною, навантаженою овочами з городу та банками з варенням, що матуся ретельно склала у сумку.

Соломія вийшла з автобуса на привокзальній площі. Після довгої дороги сумка здалась удвічі важчою. Вона допленталася до зупинки маршрутки і з полегшенням поставила свій вантаж на лавку.

Поверталася вона до міста з легкістю. У мами добре, але вже два роки жила сама, звикла бути собі господинею. Сумувала за шумним містом, за друзями. Коли почала працювати, змогла дозволити собі зняти квартиру й піти з гуртожитку.

Квартира крихітна, у спальному районі, але головне — недорога. Вікна виходять на пустир, зарослий високою травою, за яким стіною стоїть ліс. Вночі за вікном ні вогника, але вранці сонце заливає кімнату яскравим світлом. А взимку від білого снігу, що вкриває пустир, у помешканні світло навіть у темряві.

Поряд хтось тихенько заскиглив. Соломія заглянула під лавку й побачила гостру коричневу мордочку. У великих опуклих каріх очах застигло щось між тугою та страхом. Тільки зараз вона помітила повідок, яким собака була прив’язана до лавки. Соломія присіла навпочіпки. Такса відповзла від неї далі під лавку, дрібно тремтячи.

— Не бійся. Виходь. — Вона обережно потягнула за повідок.

Неохоче, поскиглюючи, такса виповзла з-під лавки, готові у разі небезпеки миттєво сховатися знову.

Але Соломія міцно тримала повідок.

Собака часто дихала, то й справу виставляючи язика. Той серпень був незвично спекотним. Мабуть, тому такса й ховалася в тіні лавки.

Соломія здогадалася, що собака хоче пити. Неподалік стояв кіоск, де продавали напої й дрібниці.

— Зараз, — прошепотіла вона таксі й пішла.

— Пляшечку води, будь ласка, — попросила Соломія у насупленої продавчині. — А випадком немає у вас порожньої бляшанки?

— Може, краще одноразовий стаканчик? — усміхнулася жінка.

— Ні, собаці зі стакану незручно. Он там, біля лавки, такса прив’язана. Не знаєте, скільки вона вже там?

Жінка примружила очі, глянула у бік лавки й зітхнула.

— Жорстокі ж люди. Я відкривала кіоск о восьмій, бачила, як під’їхала іномарка, чоловік вивів собаку, прив’язав, а сам поїхав. І не повернувся. Гадаю, кинув. На, тримай. Тільки брудна. — Протягла порожню бляшанку від шпрот.

Подякувавши, Соломія розплатилася за воду, яка тут коштувала вдвічі дорожче, ніж у місті, і повернулася до лавки. Промила бляшанку, налила води й поставила перед таксою, яка встигла знову сховатися.

— Пий, не бійся.

Заспокоєна її тихим голосом, такса, поскиглюючи, підповзла до бляшанки, обнюхала й почала шумно лакати. Коли вода скінчилася, Соломія долила ще.

— Що ж мені з тобою робити? Вночі тебе можуть розірвати бездомні пси. Чи, може, хочеш стати їжею для бомжів? Брр. — Її аж перекрутило від власних слів. — Підеш зі мною? Іншого виходу в тебе немає.

Вона написала на шматочку паперу свій номер і залишила в кіоску на випадок, якщо господар таки з’явиться. Відв’язала повідок і повела упертого пса до маршрутки. Заплатила за двох — ні водій, ні пасажири не заперечили. А собака сиділа тихо на колінах у Соломії, не скулив.

У домі він занімів у кутку прихожої, принюхуючись до чужих запахів, не цікавлячись новим помешканням. Соломія зробила лежанку з ковдри, поклала на підлогу. Такса миттю лігла, не зводячи з неї очей.

— Як же тебе звати? — Соломія почала вслух перебирати собачі клички. — Не подобається? Може, Боня?

Пес гавкнув.

— Ну що ж, Боня так Боня. — Він гавкнув знову. — Невже розумієш? Та за що ж тебе покинули?

Тієї ночі Соломія чула, як цокотіли кігті по ламінату. Боня вийшов із кута й оглядав кімнату. Щойно вона рухалася, пес миттю повертався назад. Але через кілька днів він освоївся, нетерпляче скулив, коли Соломія поверталася додому.

Весь двір був заставлений машинами. Вигулювали Боню на пустирі. Як тільки вони опинялися далі від доріг, Соломія відв’язувала повідок. Спочатку боялася, що втече, але він повертався за першим же покликом. Її дивувало, як він так швидко бігав на своїх коротких лапках!

Настав вересень, сухий і теплий, а з ним — заняття. Працювати Соломія знову пішла вночі. Більшу частину дня Боня проводив сам. Він нетерпляче чекав її, зустрічаючи неймовірною радістю. І вже не уявляла свого життя без нього.

Недільного ранПо дорозі додому, коли вони йшли через парк, Боня раптово потягнув повідок і повів Соломію до старого дуба, де під корінням лежала знайома їй іграшка — та сама, яку вона колись купила для Фелікса, і тепер, дивлячись на неї, вона усміхнулася, згадавши, як гарно доля вміє повертати щастя тим, хто його вартий.