Дощ у Полтаві почав опісля, а до того був просто вечір п’ятниці, звичайний, з запахом смаженої картоплі з третього поверху та вимкненим світлом на сходовій клітці — лампочку обіцяли поміняти ще з травня.

**Кіт Рудько і сусід із другого поверху**

Оксана спізнювалася. Не тому, що поспішала із задоволенням — скоріше навпаки. Побачення наосліп у кав'ярні на Соборній вигадала подруга Галина, яка з завзятістю штатної сватальниці пристроювала всіх самотніх знайомих. «Оксано, йому сорок п'ять, розлучений, працює на СТО, машину сам полагодить, не пиячить. Ну хоч кави вип'єш!» Кави Оксана могла випити й вдома. Але сперечатися з Галиною було так само марно, як пояснювати котові, чому не можна ходити по клавіатурі ноутбука.

Кіт, до речі, сидів на підвіконні й спостерігав. Рудько — руда потороча з надламаним вухом, підібрана торік біля сміттєвих баків — мав дар з'являтися саме там, де його не чекали, і дивитися так, ніби все про тебе зрозумів і трохи розчарувався.

Оксана дістала сукню, яку востаннє вдягала на весілля двоюрідної сестри позаторік. Покрутилася перед дзеркалом у коридорі, тим, що з тріщиною в лівому куті — купила на розпродажі й досі не викинула.

— Ну як, нормально?

Рудько моргнув. Не поспішаючи, з гідністю. Зістрибнув з підвіконня і пішов до вхідних дверей. Мабуть, це була відповідь.

Оксана підфарбувала губи, взяла сумку, всунула ноги в туфлі біля порога й потягнулася до замка. Двері прочинилися — і в ту ж секунду між ногами майнула руда блискавка.

Рудько вилетів на сходовий майданчик, на мить завмер, оцінюючи обстановку, і рвонув униз сходами з грацією істоти, яка точно знає, куди біжить.

— Рудько! Стій, зараза!

Рудько не стояв. Хвіст стирчав угору, як антена в таксі.

Оксана кинула сумку, скинула туфлі, всунула ноги в капці — старі, чоловічі, лишилися ще від батька — і кинулася навздогін. П'ятий поверх. Четвертий. Поворот. Ледь не врізалася в перила, вхопилася, послизнулася на капці й якимось дивом втрималася на ногах.

— Рудько, я тебе благаю!

Рудько не благався.

На першому поверсі клацнули двері під'їзду. Хтось заходив із вулиці. Оксана вискочила на майданчик — червона, розпатлана, у сукні для побачення й капцях, з яких стирчали пальці в дірявих шкарпетках, — і побачила чоловіка з пакетом із «Сільпо». Високий, у робочій куртці, мабуть, щойно зі зміни.

Й у цю мить йому на руки застрибнув кіт. Просто так. Без попередження.

Рудько приземлився на груди незнайомця, впчепився кігтями в куртку, тицьнувся носом у підборіддя й виразно нявкнув.

Чоловік завмер. Потім подивився на кота. Потім на Оксану.

Пауза.

— Це… ваш?

— Мій, — видихнула Оксана, впираючись руками в коліна. — Втік. Вибачте.

Чоловік кивнув. Рудько й далі нявкав, злазити з рук явно не збирався.

— Він завжди так?

— Ні. Зазвичай навіть до мене з першого разу не йде.

Чоловік засміявся — тихо, але якось по-справжньому. Рудько від цього замуркотів.

— Я Тарас, — сказав він. — Переїхав два тижні тому. Квартира на другому.

— Оксана. П'ятий.

— Сусідка, значить.

Вона простягла руки до кота. Рудько подивився на неї, відвернувся й уткнувся мордою Тарасові в шию.

— Ну дякую, — сказала Оксана коту. — Зрадник.

Тарас почухав Рудька за вухом — тим, надламаним.

— Може, йому просто треба час?

— Йому треба на дієту. Але це окрема історія.

Вони стояли у під'їзді. Пахло сирістю з підвалу і чиїмось борщем. Десь на другому поверсі бухикав старий телевізор — грала реклама кредитів. Рудько муркотів, Тарас тримав його акуратно, однією рукою під живіт, іншою підпираючи спину. Видно було — до тварин звик.

— У вас були коти?

— Був. Рудий, як ваш. Прожив зі мною сім років, потім я поїхав працювати в Німеччину на два роки, а він лишився в батьків, у Кременчуці. Іноді сумую.

Оксана подивилася на Рудька, який блаженно мружився на чужих руках. Потім на Тараса. Потім на годинник.

Побачення. Кав'ярня на Соборній. Автомеханік без шкідливих звичок.

Вона дістала телефон. «Галю, я не прийду. Форс-мажор. Кіт втік». Галина відповіла за секунду: «ТИ СЕРЙОЗНО?! Через кота?!» «Саме через кота. Розповім потім».

Телефон вона прибрала.

— Слухайте, Тарасе. Я розумію, звучить дивно. Але, може, зайдете на чай? В якості компенсації за напад кота.

Тарас подивився на Рудька. Рудько подивився на Тараса. Щось між ними точно сталося за ці три хвилини.

— На чай можна, — сказав він.

Чай затягнувся. Спершу пили зелений, бо чорний закінчився ще на тому тижні, а Оксана забула купити. Потім згадала, що десь був пакетик м'яти з дачі свекрухи — покійної, царство їй небесне. Поки шукала м'яту, знайшла в бляшанці з-під монпансьє старе печиво. Печиво виявилося цілком живим.

Тарас розповідав про майстерню — не свою, чужу, куди його взяли слюсарем після повернення з Німеччини, про те, як важко там, у Дюссельдорфі, було з мовою, про батька, який досі не пробачив, що син «покинув гараж і поїхав мити чужі машини за євро». Оксана слухала і думала, що вперше за довгий час хтось говорить не про те, скільки заробляє, а про те, чому йому важливо було саме повернутися.

О десятій Рудько заснув просто в Тараса на колінах, розпластавшись, як хутряний килимок. Тарас не наважувався поворухнутися — сидів годину, доки Оксана мила чашки.

— Мені йти, мабуть, — сказав він нарешті, дивлячись на кота. — Незручно будити.

— Залиштесь ще. Кава є, правда, розчинна.

Тижня через два Тарас приходив уже без приводу — просто стукав ввечері, приносив то яблука з базару на Шевченка, то мастику для дверних завіс, бо в Оксани скрипіли. Рудько зустрічав його на порозі й одразу вимагав, щоб взяли на руки — своєрідний ритуал, який чоловік виконував безвідмовно.

Галина, дізнавшись правду, три дні мовчала образливо, а потім написала: «Ну ти й авантюристка. Гаразд, знайомити хочеш?»

Знайомство відбулося за місяць, на дні народження Оксани — двадцять дев'ять свічок, друзі, стіл, застелений старою скатертиною матері. Тарас прийшов з тортом «Київський» і з Рудьком під пахвою — привіз кота із собою, бо той почав панікувати, коли Оксана йшла з квартири без нього.

А потім сталося те, чого ніхто не чекав.

Через півроку батько Тараса, той самий, що не пробачив «покинутий гараж», подзвонив і сказав, що продає майстерню в Кременчуці — маленьку, на три підйомники, — бо здоров'я вже не те, а брат Тараса, який мав її перейняти, поїхав торік до Польщі і повертатися не планував. Продає чужим людям, за безцінь, лише б швидше.

Тарас мовчав два дні. Потім сказав Оксані: «Я хочу спробувати. Сам». Переїзд до Кременчука, майстерня, кредит на новий підйомник — усе на нього самого, без батьківської згоди й благословення, старий так і не приїхав подивитися.

Оксана поїхала з ним. Рудька везли в переносці, той всю дорогу обурено нявчав, а на в'їзді в Кременчук зненацька затих і задивився у вікно, ніби впізнав місто.

Майстерня стояла на околиці, пахла мастилом і старою гумою. Перший клієнт прийшов на третій день — місцевий таксист з розбитим бампером. За рік підйомників стало два, за клієнтами вже писали в чергу через "Вайбер".

Батько Тараса приїхав через одинадцять місяців — сам, без попередження, зупинився біля воріт майстерні на своєму старому «Москвичі» і довго стояв, дивлячись, як син лежить під чужою машиною, а руда потороча з надламаним вухом сидить на капоті й спостерігає за роботою, наче наглядач.

Тарас виліз, витер руки ганчіркою, подивився на батька.

— Ну, — сказав старий. — Гараж таки твій, виходить.

— Мій, — відповів Тарас.

Оксана в той момент несла з дому дві чашки чаю — старий термос і горнятко з відколеним краєм, узяте ще з Полтави, — і застала цю сцену, не встигнувши сказати жодного слова. Рудько зістрибнув з капота, підійшов до старого й потерся об його штанину. Батько нахилився, почухав кота за вухом — тим самим, надламаним, — і нічого більше не сказав. Просто сів на лавку біля входу і почав чекати на чай.