Досить! Моя мама – легка мішень для чоловіків

Накипіло! Моя мати – наївна жінка, якою користуються чоловіки і з якою розлучаються.

Пишу, бо більше нікому цього не сказати…
Мені 19 років. Я народився і виріс у Луцьку.

Я не знаю, хто мій батько.

Мама ніколи про нього не говорила, а коли я питав, просто холодно відповідала:

– Його не існує. Забудь.

Я ріс без батька, без родини, без відчуття затишку і тепла.

Я звик бути один.

Але найбільше я звик до того, що для моєї матері я завжди був на другому місці.

Вона забувала про мене заради чоловіків.
Щоразу, коли в її житті з’являвся новий чоловік, я ставав невидимкою.

Вона вертілася перед дзеркалом, обирала вбрання, витрачала останні гроші на парфуми та косметику.

Я сидів у своїй кімнаті і знав – сьогодні я їй не потрібен.

А вже через кілька тижнів або місяців починалися істерики.

Вона плакала, скаржилася, казала, що її знову зрадили, знову використали, знову покинули.

А я сидів поруч, слухав, кивав, намагався втішити її.

Але я знав, що через пару тижнів усе повториться.

Вона нічого не розуміла.

Вона не бачила, як її поведінка вбиває в мені віру в стосунки, у родину, в любов.

Я з дитинства усвідомив одне – чоловік у її житті завжди буде важливіший за мене.

Я став чужим у власному домі.
Коли в неї з’являвся новий «залицяльник», телефон дзвонив без упину.

І я знав – тепер мені немає місця вдома.

Я перестав їй довіряти, перестав відчувати до неї хоч якісь почуття, крім роздратування.

Я став холодним.

Я більше не міг слухати її скарги, не міг втішати її після кожної нової невдачі.

Вона доросла жінка, але веде себе як примхлива дівчинка.

А я…

Я відчуваю себе старцем.

Втомленим від її сліз, її пустих надій, її нескінченних помилок.

І знаєте, що найстрашніше?

Я не хочу стосунків.

Я навіть уявити не можу, як можна довіряти комусь.

Я виріс у домі, де любов – це обман, зрада та біль.

Я не можу на це дивитися.
Іноді вона приходить додому п’янивою.

Іноді приводить «чергового».

Я лежу в іншій кімнаті і чую, як вони сміються.

А в мені все стиснується від огиди.

Мені нудно.

Я не хочу це чути.

Я не хочу так жити.

Але я не маю вибору.

Мама не думає, що мені погано.

Її цікавить тільки вона сама.

Інтернет – моя єдина віддушина.
Знаєте, що рятує мене?

Тільки інтернет.

Тільки тут я можу сказати те, що ніколи не скажу вголос.

Я відчуваю себе вільним лише коли сиджу за екраном.

Але це не життя.

І, можливо, одного дня я покину цей дім.

Щоб не чути її.

Щоб не бачити її.

Щоб не повторити її долю.