Досить! Моя мама – жертва чоловічих маніпуляцій

Накипіло! Моя мама – наївна жінка, якою чоловіки маніпулюють і покидають.

Пишу, адже більше немає з ким розговоритися…
Мені 19 років. Я народився і виріс у Києві.

Я не знаю, хто мій батько.

Мама ніколи про нього не говорила, а коли я запитував, лише холодно відповідала:

– Його не існує. Забудь.

Я ріс без батька, без родини, без відчуття затишку і тепла.

Я звик бути самотнім.

Але найбільше я звик до того, що для моєї матері я завжди був на другому місці.

Вона забувала про мене заради чоловіків.
Щоразу, коли в її житті з’являвся новий обранець, я ставав невидимкою.

Вона крутила перед дзеркалом, підбирала вбрання, витрачала останні гроші на парфуми та косметику.

Я сидів у своїй кімнаті і знав – сьогодні я їй не потрібен.

А потім, через кілька тижнів або місяців, починалися істерики.

Вона плакала, нарікала, говорила, що її знову зрадили, знову використали, знову покинули.

А я сидів поруч, слухав, кивав, намагався втішити її.

Але я знав, що за кілька тижнів усе повториться.

Вона нічого не розуміла.

Вона не бачила, як її поведінка вбиває в мені віру у стосунки, у родину, у любов.

Я з дитинства зрозумів одне – чоловік у її житті завжди буде важливіший за мене.

Я став чужим у власному домі.
Коли в неї з’являвся новий «залицяльник», телефон дзвонив безперервно.

І я знав – тепер у домі мені місця немає.

Я перестав довіряти їй, перестав відчувати до неї щось, окрім роздратування.

Я став холодним.

Я більше не міг слухати її скарги, не міг втішати її після кожної нової невдачі.

Вона доросла жінка, але поводиться як примхлива дівчинка.

А я…

Я відчуваю себе старцем.

Втомленим від її сліз, її марних надій, її безкінечних помилок.

І знаєте, що найстрашніше?

Я не хочу стосунків.

Я навіть не можу уявити, щоб довіряти комусь.

Я виріс в домі, де любов – це обман, зрада і біль.

Я не можу на це дивитися.
Іноді вона приходить додому напідпитку.

Іноді приходить з «черговим».

Я лежу в сусідній кімнаті й чую, як вони сміються.

А в мене всередині все сжимаються від огиди.

Мені неприємно.

Я не хочу чути це.

Я не хочу жити так.

Але в мене немає вибору.

Мама не думає, що мені погано.

Її цікавить лише вона сама.

Інтернет – моя єдина відрада.
Знаєте, що рятує мене?

Тільки інтернет.

Тільки тут я можу висловити те, що ніколи не скажу вголос.

Я почуваюся вільним лише коли сиджу за екраном.

Але це не життя.

І, можливо, колись я залишу цей дім.

Щоб не чути її.

Щоб не бачити її.

Щоб не повторити її долю.