Дозвольте собі

Давно вже Олеся звикла кохати Ярослава мовчки. Було простіше, ніж одним незграбним визнанням зруйнувати двадцять років дружби.

Лише раз у його очах блиснуло щось нове. Не звична дружня теплота, а щось глибше, тривожне, майже болюче. Олеся відчула це миттєво — вони завжди розуміли одне одного без слів.

— Щось сталось? — спитала вона, відкладаючи книжку.

Його губи здригнулись, ніби він хотів сказати щось важливе, але передумав.

— Нічого, — відповів він і різко відвернувся до вікна.

Тиша зависла між ними, щільна, незручна.

— Гаразд, я піду, — нарешті промовив він, підводячись.

Вона не зупиняла. Лише кивнула. Про що говорити? Тоді і Олеся, і Ярослав були ще невільні.

***

Вони знали одне одного цілу вічність.

У 14 років клялися бути друзями до смерті. У 18 сміялися з закоханих однокласників. У 25 Ярослав був свідком на її весіллі. У 30 Олеся виносила його п’яного з бару після розлучення.

Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча компанія грала в козаки-розбійники, а вона, найменша, відстала і спіткнулась. Старші хлопці одразу почали кепкувати: «Плаксюндра!»

І тоді він, зазвичай тихий, вдарив головного задираку так, що той сів у калюжу.

— Більше не чіпай її, — сказав він, витираючи забризканий кров’ю підборіддя.

З того часу вони не розлучалися.

Сусідський двір, дитячі бійки, перша цигарка за гаражами — усе це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де на перервах вони бігали до буфету, а пізніше — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити один одному серед ночі, щоб поділитися чимось важливим.

Вони були друзями. Справжніми. Такими, що не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварки.

У Олесі був правильний, надійний чоловік — Артем. З Ярославом вони знайшли спільну мову. Дружину Ярослава звали Маріанна. Красива, розумна, але з «вірною подругою Олесею» бачилася один раз, на весіллі. Одразу сказала: ця дівчина не з мого кола. Отже, дружити сім’ями, як мріялося в дитинстві, не вийшло.

Але вийшло залишитися один для одного «тим самим» — тим, кому можна подзвонити о третій ночі зі словами: «Мені погано» — і знати, що почують. А якщо треба — приїдуть і налиють гарячого чаю чи чогось міцнішого.

Така дружба коштує дорого.

Коли від Олесі пішов чоловік, забравши половину меблів і її віру в «довго і щасливо», Ярослав був поруч. Не дозволяв їй напиватися наодинці, терпів її істерики, слухав нескінченні «як я могла так помилитися?»

Артем пішов до молодої практикантки. Звучить банально, але Олеся дізналася останньою.

— Ти що, не помічала? — здивувалися подруги.

Ні. Не помічала. Бо в ті дні, коли Артем затримувався «на роботі», вона вечеряла з Ярославом. Сміялася з його жартів, скаржилася на втому, почувалася… собою.

Про розставання Ярослав дізнався першим. Приїхав одразу після її дзвінка з глухим: «Він пішов».

— Я так втомилася вдавати щасливу, — ридала Олеся, дивлячись у вікно.

— Знаю, — відповів Ярослав.

І вона зрозуміла: він дійсно знав. Завжди знав.

З Маріанною було інакше.

Вона пішла від Ярослава різко, грюкнувши дверима:

— Ти ніколи не кохатимеш мене так, як її!

Він не став сперечатися.

Коли він розповів про це Олесі, вона обурилася:

— Який дурень? Ми ж просто друзі!

— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось, від чого в неї перехопило подих.

— Вона просто тебе не знає, — сказала Олеся, наливаючи йому третю чарку. — Справжнього.

— А ти? Ти мене знаєш?

Вона здригнулася. Згадала, як колись писала в щоденнику: «Уяви, що кажеш йому про кохання. А він відступає. У його очах — ніяковість. А потім — ввічливі смс раз на місяць. І зустрічі в компанії спільних друзів, де ви обидва уникаєте зорового контакту».

Вона боялася втратити друга дитинства. Не хотіла ризикувати тим, що завжди було їй опорою. Ярослав — єдиний, хто знав і приймав її такою, яка вона є. Ні разу не пішов, не грюкнувши дверима, коли вона, зла на весь білий світ, була просто нестерпною, адже характер у неї, м’яко кажучи, був. Олеся, звісно, цінувала це. І в свою чергу була готова для нього на все. Чи майже на все.

Але… дружба — це все ж таки не кохання. А раптом не вийде? А раптом знову молода практикантка? Що ж, тоді доведеться залишитися без нього? І як вона потім житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? Чи без такого, як він? І як вони з усім справляються?

«Ми ж зовсім різні», — думала Олеся, коли він сперечався з офіціантом про ступінь прожарки стейка. І в багатьох питаннях Ярослав був дотошним до набридливості.

«Я їй не«Я їй не пара», — думав Ярослав, коли вона крутила очима над його улюбленим фільмом, але в цю мить, тримаючи її руку, він нарешті зрозумів, що весь цей час їхня дружба була лише довгим, непоміченим шляхом до справжнього кохання.